Алессандро Барикко - Без крові. Така історія

— Поясніть, я зрозумію.

— Я вже надто втомився.

— У нас безліч часу. Поясніть мені, а я послухаю.

— Прошу вас, дайте мені спокій.

— Чому?

— Робіть те, що повинні, і лишіть мене в спокої.

— Чого ви боїтеся?

— Я нічого не боюся.

— Тоді в чому річ?

— Я втомився.

— Від чого?

— …

— …

— Будь ласка…

— …

— …

— …

— Будь ласка.

Жінка потупила погляд. Тоді подалася назад і, відхилившись від столу, сперлася на спинку крісла. Роззирнулася навколо так, ніби тільки що збагнула, де вона. Чоловік сидів, як і перед тим: він до болю затис пальці однієї руки в кулаці другої, але поза тим був цілковито непорушний. У глибині кафе троє музикантів грали щось зовсім не сучасне. Хтось танцював. Якийсь час чоловік і жінка так і сиділи мовчки. А тоді жінка розповіла про одну вечірку багато років тому, на якій відомий славетний співак запросив її до танцю. Притишивши голос, вона казала, що той був уже старий, але рухався з незвичайною легкістю, і поки грала музика, він пояснив їй, що доля жінки закарбована в її манері танцювати. А тоді додав, що вона танцює так, неначе танцювати — гріх.

Жінка засміялася і роззирнулася навколо.

А тоді розповіла про інше. То було того вечора в «Мато Рухо». Вона сказала, що коли побачила, як піднімається ляда над криївкою, то нітрохи не боялася. Вона повернула голову й подивилася в обличчя хлопцеві, і все це здалося їй дуже природнім, ба навіть очевидним. Їй наче й подобалося те, що відбувалося. А тоді він опустив ляду, і вона злякалася, як не лякалася ще ніколи в житті. Знову темрява, знову шум кошиків, що сунулися по підлозі в неї над головою, хлопцеві кроки, що поступово віддалялися. Їй стало ясно: вона пропала. І цей страх не покине її вже ніколи. Вона ще трохи помовчала, а тоді додала, що дитячий розум — дуже дивна штука.

— У ту мить, — сказала вона, — я хотіла тільки одного: щоб той хлопець забрав мене з собою.

Тоді вона говорила ще щось про дітей і про страх, але чоловік її не слухав, бо добирав слова, аби сказати одну річ, яку він хотів, щоб ця жінка знала. Він хотів сказати, що того вечора, дивлячись на неї, скручену клубочком, таку бездоганно правильну і чисту, — так, чисту, — він відчув якесь дивне умиротворення, якого не пізнає більше ніколи в житті, хіба що на коротку мить, коли дивитиметься на якийсь краєвид або в очі якоїсь тварини. Він хотів би докладно описати оте відчуття і знав, що самого тільки слова «умиротворення» аж ніяк не досить, але йому на думку не спадало нічого іншого, крім одного: то було неначе опинитися перед чимось безконечно довершеним. Він знову, уже вкотре, відчув, як важко описати словами все те, що діялося в роки війни: немовби якісь чари справили, що ті, хто пережив усе це, не вміють розповісти, а тим, хто вміє, не дано було пережити. Він підвів очі й поглянув на жінку. Вона щось говорила, але він її не чув, бо думки знову понесли його кудись далеко, а він був надто втомлений, щоб опиратися. Так він і сидів непорушно, відкинувшись на спинку крісла, аж поки з очей у нього не потекли сльози. Він плакав, не соромлячись, не ховаючи обличчя в долонях і не намагаючись стерти з нього жалісну гримасу, а сльози стікали йому аж за комір, скочуючись по шиї, зморщеній і погано поголеній, як і у всіх старих на світі.

Жінка замовкла на півслові. Вона не зразу зауважила, що він плаче, і тепер не знала, як повестися. Нахилившись над столом, вона пробурмотіла щось упівголоса. А тоді інстинктивно обернулася й побачила за сусіднім столиком двох молодиків, що дивилися на чоловіка; один із них сміявся. Вона крикнула щось, і коли молодик повернувся до неї, зиркнула йому в очі й голосно сказала:

— Тварюка.

Тоді наповнила чарку вином і підсунула її до чоловіка. Мовчки. Знову сперлася на спинку крісла. Чоловік не переставав плакати. А вона раз по раз люто зиркала навкруги, мов самиця якогось хижака коло нори зі своїм виводком.

— Хто такі ці двоє? — запитала хазяйка кафе, що стояла коло прилавку.

Офіціант зрозумів, що вона говорить про двох старих он за тим столиком.

— Усе в порядку, — сказав він.

— Ти їх знаєш?

— Ні.

— Той старий тільки що плакав.

— Знаю.

— Вони наче й не п’яні…

— Ні, там усе в порядку.

— Але скажи сам, чи ж конче приходити сюди, щоб…

Офіціант не бачив нічого поганого в тому, щоб плакати в кафе. А проте промовчав. Хлопець говорив із дивним акцентом. Він поставив на прилавок три порожні чарки й пішов назад у зал.

Синьйора обернулася й деякий час дивилася на двох старих.