Алессандро Барикко - Без крові. Така історія

Вона подумала, що збагнути сенс життя навряд чи можливо, однак цілком імовірно, що ми йдемо по життю з одним тільки бажанням — знову повернутися в те пекло, яке нас породило, й лишатися там поряд із тим, хто свого часу нас із цього пекла врятував. Вона запитувала себе, звідки береться оця абсурдна прив’язаність до найжахливішого, але не знаходила відповіді. Вона розуміла одне: нема нічого дужчого за цей інстинкт, що каже повертатися туди, де нас брали на муки, і відтворювати цю мить знову й знову, рік за роком. Думаючи, що той, хто врятував нас одного разу, рятуватиме нас завжди. У безконечному пеклі, такому самому, як те, звідки ми вийшли. Але несподівано милосердному. І без крові.

За вікном і далі низалося намисто червоних виблисків. Здавалось, то багряніє заграва пожежі. Ніна притулилася чолом до спини Педро Кантоса. Заплющила очі й заснула.

Я почав писати цю книжку, коли гостював у бостонському Музеї Ізабелли Стюарт Ґарднер. Це дуже дивне місце, щось на зразок кам’яниці венеціянських патриціїв — тільки-от не у Венеції. Воно народилося в уяві його засновниці, американської колекціонерки, що зібрала в цих стінах колосальні мистецькі скарби й залишила їх нащадкам з одною умовою: щоб усе лишалося, як є. І дотепер там усе лишається так, як вона забажала. Я неначе приїхав у гості до американської тітки-мільярдерки. Усе це, як то кажуть, варто побачити самому.

Я хотів би з приємністю згадати П’єранну Кавайчіні, а з нею й усіх працівників музею, що опікувалися мною з чисто бостонським тактом. Я завдячую їм тишу, без якої не може початися жодна оповідь.

А. Б.

Переклад з італійської Юлії Григоренко [2] © Ю. Григоренко, переклад українською, 2010

У Парижі стояла тепла травнева ніч 1903 року.

Дорогою до залізничних станцій Сен-Лазар і Монпарнас сто тисяч парижан стікались у натовп, покинувши посеред ночі свої домівки. Хтось навіть не лягав спати, а дехто заводив будильник на неподобно ранню годину, аби потім, вилазячи з ліжка, тремтіти від холоду, безшумно вмиватися і наштовхуватися на речі, шукаючи куртку. Дехто покидав домівки цілими сім’ями, та переважно у цю подорож пускалися одинаки, часто всупереч будь-якій логіці і здоровому глузду. А потім жінки лягали в уже спорожнілі ліжка. Батьки обмінювалися кількома словами, повторюючи те, що вже було сказано вчора, кілька днів, кілька тижнів тому. Головне для них — незалежність власних дітей. Батько підіймав голову з подушки і дивився на годинник. Друга година ночі. Неспокій, як на таку годину, був незвичним, бо стотисячна юрба посеред ночі — це наче водяний потік, що тече у пересохле річкове русло, у порожню обмілину, вимиваючи каміння. Лише плескіт води об воду. Так само гомін їхніх голосів протікав крізь зачинені віконниці, крізь нерухомі об’єкти і порожні вулиці. Багатотисячний натовп приступом узяв залізничні станції Сен-Лазар і Монпарнас, бо всі боялися, що їм не стане місця у потязі, що йшов у Версаль. Та місця, врешті, вистачило всім. О другій тринадцять потяг рушив. Він мчить на Версаль.

У королівському саду, неначе на нічному пасовищі, нерухомо під кронами дерев, огорнені пахощами оливи й ароматом слави, наразі ще таємничі, сховані під залізним риштуванням, приховуючи своє поршневе серце, стояли 224 АВТОМОБІЛІ. Вони мали взяти участь у великих автоперегонах з Парижу в Мадрид, на південь Європи, вийти з туману на сонце. Дозвольте мені побачити мрію, швидкість, диво, не зупиняйте мене поглядом сумних очей, дайте прожити мені цю ніч там, на краєчку світу, лишень цю єдину ніч, а потім я повернуся. У версальських садах, шановні пані, розпочинаються перегони мрії, любі дами, «Панар-Левассор», 70 кінських сил, 4 циліндри з перфорованої сталі, як гармати, шановні пані. Ці МАШИНИ могли рухатися зі швидкістю 140 кілометрів на годину і, покоцані-побиті бездоріжжям, усупереч логіці і здоровому глузду, досягати пункту призначення швидше, ніж потяги на своїх блискучо-надійних коліях на швидкості 120. Так, колись були певні, — упевнені, що швидше за ці потяги їхати вже неможливо. Говорячи по-людськи, то була гранична швидкість, то був край світу. Саме цим і можна пояснити той факт, що о третій годині, посеред теплої травневої ночі зі станції у Версалі несподівано вивалив стотисячний натовп; дайте прожити мені цю ніч там, на краєчку світу, лишень цю єдину ніч, а потім я повернуся назад. Якщо хоч би одна машина підіймалася сільським шляхом, усі щосили через усе поле бігли назустріч хмарі пилу і, полишаючи свої схованки, наче діти, поспішали, аби побачити, як автівка проїжджатиме повз церкву, згідливо киваючи передком. Побачити 224 машини вкупі — то була цілковита дивина. Найшвидші, найпотужніші, найвідоміші. Вони були королевами. Машина була королевою, бо тоді її ще не вважали засобом пересування, вона народилася королевою, а змагання були для неї троном, її короною, машин ще-не існувало — були лише КОРОЛЕВИ; приходь, поглянь на них у Версалі, у Парижі, цієї теплої травневої ночі тисяча дев’ятсот третього року.