Алессандро Барикко: Без крові. Така історія

— Дівчинка, — сказав Ель Ґурре.

Він тримав Салінаса за руку, щоб той бува не впав. І повторив неголосно:

— Дівчинка.

Салінас подивився на нього жахливим порожнім поглядом.

— Яка ще дівчинка?

— Рокова дочка. Якщо малий був тут, може й вона десь є.

Салінас щось пробурмотів. А тоді рвучко відштовхнув Ель Ґурре. Сперся на стіл, щоб не впасти. Його мешти були мокрі від крові Мануеля Роки.

Ель Ґурре дав знак Тіто, а тоді попрямував на кухню. Проходячи повз мертвого хлопчика, він на мить нахилився й заплющив йому очі. Не як батько. Як людина, що, виходячи з кімнати, гасить світло.

Тіто подумав про свого батька, про батькові очі. Одного дня до них додому постукали. Тіто ніколи раніше не бачив тих людей. Але вони сказали, що мають йому щось передати. І дали йому полотняний мішечок. Він розв’язав його, а всередині були очі, батькові очі. «Тепер ти бачиш, хлопче, на чиєму боці стояти», — сказали вони. І пішли.

Тіто побачив на другому кінці кімнати запнуту занавіску. Він зняв пістолет із запобіжника й попрямував туди. Відслонив занавіску. За нею була невелика кімнатка. У кімнаті — страшенний безлад. Поперевертані стільці та скрині, порозкидані інструменти, кошики з напівгнилою садовиною. Стояв сильний запах гнилизни. І сирості. Та пилюка на підлозі була якась дивна: здавалось, хтось повзав тут навпочіпки. Чи щось таке.

Чути було, як на іншому кінці дому Ель Ґурре простукує стіни прикладом автомата, шукаючи потайні двері. Салінас, мабуть, і далі стояв коло столу й трусився. Тіто відсунув один з кошиків із овочами. На підлозі видно було обриси люку. Він із силою тупнув ногою по підлозі, щоб послухати, який буде звук. Посунув ще два кошики. Там була невелика, акуратно припасована ляда. Тіто підвів очі. Крізь віконце було видно, що надворі вже стемніло. Він незчувся, як настала ніч. Подумав, що пора вже забиратись відсіля. Тоді опустився навколішки й підняв ляду. Там, унизу, була дівчинка; вона лежала на боку, скрутившись калачиком, руки сховані між ноги, голова трохи нахилена вперед, до колін. Очі в неї були розплющені. Тіто наставив на дівчинку пістолета.

— САЛІНАСЕ! — гукнув він.

Дівчинка повернула голову й подивилась на нього. У неї були темні очі з якимось дивним розрізом. Вона дивилась на нього без ніякого виразу на обличчі. Вуста в неї були ледь розтулені, подих рівний, спокійний. Вона була, мов звір у норі. На Тіто налинуло знайоме ще з дитинства відчуття: тисячі разів він лежав у точно такій самій позі в теплі свого ліжка або під променями післяполуденного сонця. Коліна зігнуті, руки затиснуті між ногами, ступні одна поверх другої. Голова, злегка нахилена вперед, замикає коло. «Боже, яка ж вона гарна», — подумав він. Біла шкіра, досконалий контур губ. Ніжки, що виглядають із-під червоної спіднички, — мов з картинки. Усе так правильно, так довершено. Бездоганно.

Дівчинка повернула голову в попереднє положення. Нахилила її трохи вперед, замкнувши коло. Тіто усвідомив, що з-за занавіски ніхто не відповів на його оклик. Минуло вже досить часу, а проте ніхто не відгукнувся. Чути було, як Ель Ґурре й далі постукує прикладом по стінах. Глухий, методичний стукіт. Надворі темно. Він опустив ляду над криївкою, поволі-поволі. Якусь мить він так і стояв навколішки, придивляючись, чи не видно дівчинку крізь шпари в підлозі. Він знав, що треба зупинитись і подумати. Але не зміг. Іноді людина надто втомлена, щоб думати. Він підвівся. Поставив на місце кошики. Він чув, як бухає в скронях кров.

Коли вони виходили з дому в ніч, здавалося, наче вони п’яні. Ель Ґурре підтримував Салінаса, підштовхуючи його вперед. Тіто йшов позаду. Десь неподалік на них мав чекати старий «Мерседес». Вони пройшли кількадесят метрів, не випустивши й пари з уст. Тоді Салінас сказав щось Ель Ґурре, і той розвернувся й попрямував назад до гасієнди. Було видно, що він вагався, чи йти, — але пішов. Салінас оперся на Тіто й наказав йому рушати. Вони пройшли повз купу дров і зійшли з дороги на стежку, що вела в поле. Навколо панувала мертва тиша, і Тіто так і не спромігся видушити з себе ті слова, які він давно постановив сказати і які весь час крутилися в нього в голові: «Там усередині є ще дівчинка». Він був утомлений, а тиша була надто глибока. Салінас зупинився. Його трусило, він насилу йшов. Тіто сказав йому щось упівголоса, а тоді обернувся й поглянув на гасієнду. Побачив Ель Ґурре, що бігцем наздоганяв їх. А в нього за спиною темряву роздирало проміття пожежі, що на очах пожирала будинок. З усіх вікон бухали язики вогню, у нічне небо поволі здіймалася хмара чорного диму. Тіто відпустив Салінаса й закам’яніло дивився на пожежу. Ель Ґурре порівнявся з ним і сказав, не зупиняючись: «Ходімо, хлопче». Але Тіто навіть не ворухнувся.