Алессандро Барикко - Без крові. Така історія

Вони обернулися й побачили хлопця, що стояв на іншому кінці кімнати. У руках у нього була рушниця, наставлена в їх бік. Він іще раз повторив, тихо-тихо:

— Ідіть звідси.

Ніна чула хрипкий голос свого батька, який стогнав од болю, а тоді почула й братовий. Вона подумала, що коли вилізе звідсіля, то піде до брата й скаже йому, що в нього дуже гарний голос, бо братів голос і справді здавався їй прегарним, таким чистим, безконечно дитячим, — отой голос, який тихо бубонів:

— Ідіть звідси.

— ХТО ЦЕ В БІСА…

— Це його син.

— ЩО ТИ, КУРВА МАТЬ, СКАЗАВ?

— Це син Роки, — відповів Ель Ґурре.

Салінас вилаявся й заходився кричати, що тут нікого не повинно бути, НІКОГО НЕ ПОВИННО БУТИ, ЩО ЦЕ ЗА МАЯЧНЯ, ВИ Ж СКАЗАЛИ, ЩО ТУТ НІКОГО НЕМА, кричав він, не знаючи, в кого цілитися, зиркнув спершу на Ель Ґурре, тоді на Тіто, а тоді на хлопчика з рушницею і закричав йому, що він довбаний ідіот, що він не вийде звідси живий, коли зараз же не кине цю чортову рушницю. Хлопчик мовчав, не опускаючи націленої на Салінаса зброї.

Салінас перестав кричати. Він заговорив рівним, повним люті голосом. Він сказав хлопчикові, що тепер той знає, що за людина його батько, що він убивця, що він убив десятки людей, одних він труїв, день за днем, трохи-потрохи, своїми ліками, а інших замордував, розітнувши їм грудну клітку й покинувши вмирати. Він сказав хлопчику, що на власні очі бачив, якими люди виходили з того шпиталю: мізки в них поперегорали, вони насилу переставляли ноги, не могли говорити, були, наче недоумкуваті діти. Сказав йому, що його батька називали Гієною, навіть його власні приятелі звали його так, Гієна, і вимовляли це прізвисько зі сміхом.

Рока катулявся по землі. Він почав тихо скімлити: «Поможіть», голос неначе долинав десь іздалеку: «Поможіть, поможіть, поможіть», — як літанія. Він чув, що смерть уже близько. Салінас на нього навіть не дивився. Він і далі говорив до хлопчика. Хлопчик непорушно стояв і слухав. Нарешті Салінас сказав, що справа не рухається, що вже пізно і нічим тут не зарадиш, навіть рушницею. Із виразом безконечної втоми на обличчі подивився хлопчикові в очі й запитав, чи зрозумів він, що це за людина, чи все йому ясно. Рукою він показував на Року. Він хотів знати, чи усвідомлює малий, хто такий його батько.

Хлопчик зібрався з думками, склавши докупи все, що знав, і все, чого навчився з життя. І відказав:

— Це мій тато.

А тоді вистрелив. Один-однісінький постріл. Навмання.

Ель Ґурре відреагував машинально. Автоматна черга збила хлопчика з ніг і кинула об стіну, перетворивши на місиво свинцю, кісток і крові. «Мов птах, підстрелений на льоту», — подумав Тіто.

Салінас кинувся на землю й опинився поряд із Рокою, лежачи на боку. Якусь мить вони двоє дивились одне одному в очі. Тоді в Роки з горлянки вирвався страшний глухий крик. Салінас відсахнувся, відповз, перевернувся на спину, щоб струсити з себе погляд очей Роки. Його бив дрож. У кімнаті панувала мертва тиша, і серед тиші — отой страшний крик. Салінас оперся на лікті й подивився в глибину кімнати. Хлопчикове тіло лежало, привалившись до стіни, — пошматоване кулями, розчахнуте глибокими ранами.

Рушниця відлетіла геть у куток. Салінас побачив хлопчикову голову, геть розтрощену, а в розтуленому роті — ряд рівних білих зубів. Він завалився навзнак, на спину. В очах у нього відбивалася стеля, паралельні балки зі старого темного дерева. Він весь трусився, не міг угамувати дрожу ні в руках, ні в ногах.

Тіто ступив два кроки в його бік.

Ель Ґурре знаком наказав йому зупинитись.

Рока кричав страшним огидним криком, криком мерця.

Салінас мовив тихо:

— Зроби, щоб він перестав.

Говорячи, він старався вгамувати божевільне цокотіння зубів.

Ель Ґурре спробував зловити його погляд, щоб зрозуміти, чого він хоче.

Салінас утупився очима в стелю. Паралельні балки з темного дерева. Старого-престарого.

— Зроби, щоб він перестав, — повторив він.

Ель Ґурре ступив крок уперед.

Рока, розпластаний у власній крові, кричав, страшно роззявивши рота.

Ель Ґурре запхав йому в горлянку цівку автомата.

Рока не припиняв кричати, закусивши зубами холодний метал у роті.

Ель Ґурре вистрелив. Коротка, суха черга. Остання черга його війни.

— Зроби, щоб він перестав, — повторив іще раз Салінас.

Ніна почула тишу, страшливу тишу. Вона склала долоні одна до одної й затисла їх між ногами. Скулилася ще більше, упершись колінками в чоло. Подумала, що скоро все скінчиться. Тато прийде по неї і вони підуть вечеряти. Вона подумала, що вони ніколи не говоритимуть про цей випадок і що все це скоро забудеться: вона думала так, бо була ще дитиною і не могла знати, як воно буває.