Джулиан Барнс - Історія світу в 10 1/2 розділах

Понеділок. Довго все встановлювали — і пішов дощ. Одна з дівчат учить мене тутешньої мови. Не хвилюйся, бурундучку, — певне, вся в болячках.* (*Це така ніби примовка в знімальній групі. Якщо хтось пробує завести розмову про секс чи поглядає на індіанок, то хтось завжди каже: «Певне, вона вся в болячках». У Лондоні це, мабуть, не так смішно.) Намагався з’ясувати, як вони називають себе, як зветься плем’я. Знаєш що: ВОНИ СЕБЕ НІЯК НЕ НАЗИВАЮТЬ!!! І назви для своєї мови теж не мають. Правда ж, дивовижно!! Неймовірно зрілі люди. Ну це як націоналізм тут і не ночував.

Вівторок. Як же приємно, що ми вже почали. Усі працюють заодно. Ніяких тих придуркуватих профспілкових правил. Кожен робить, що в його силах. Це, напевне, індіанці так на нас впливають. Так і має бути.

Середа. По-моєму, у мене покращується вимова. Тут водиться такий білий птах на кшталт лелеки, називається тхкарні — мабуть, так цю назву можна записати. Отже, я кажу «тхкарні», коли він злітає чи сідає на воду — й індіанцям від цього страх як весело. Просто качаються від сміху. Ну, в них «Чарлі» вимовити не краще виходить.

Четвер. Не дуже. Мене вкусило 80000000000000 москітів. Метт — придурок. А якщо уважно придивитись, у нього ноги криві, слово честі.

П’ятниця. Якщо подумати — це щось надзвичайне. Ось тут плем’я індіанців — люди геть темні, навіть не мають назви для себе. Чверть тисячоліття тому двоє місіонерів-єзуїтів, намагаючись знайти дорогу назад на Оріноко, набрели на них, умовили зробити пліт і підвезти на ньому людей Божих на кількасот миль на південь, при тому люди Божі проповідували Боже слово й намагалися вдягти місцевих у «лівайси». Уже коло самого місця призначення пліт перевертається, місіонери ледь не тонуть, а індіанці безслідно зникають. Розчиняються в джунглях, і ніхто не зустрічає їх, доки Вікові дослідники не вистежують їх рік тому. Тепер вони нам допомагають точно так само, як двісті років тому. Мені дико не терпиться дізнатися: що ж це плем’я пам’ятає? Може, в них є якісь балади про те, як до великої водної анаконди на південь везли двох по-жіночому вбраних білих чоловіків, чи як вони ще це собі уявляють? Чи білі люди просто зникли з пам’яті племені, так само як і плем’я — з пам’яті білих людей? Багато про що є подумати. А що буде, коли ми підемо геть? Чи вони теж зникнуть ще на двісті-триста років? Чи загинуть від якоїсь смертельної інфекції, а залишиться від них тільки цей фільм, де вони грають роль власних предків? Не знаю, геть у голові не вкладається.

Благословляю тебе, дочко моя, не гріши більше.*

(*Жартую!!!)

Цілую, Чарлі

Ні в неділю, ні в середу нічого не було від тебе. Може, Рохас щось завтра принесе. Я насправді не хотів, аби ти мені не писала, я це нещиро казав. Хай там як, надішлю це.

Люба!

Оця чернеча ряса — якнайменш зручний одяг для того, щоб вирушити в джунглі. У ній пітнієш, як свинюка — comme un porco . Як міг той отець Фермен триматися з гідністю — не уявляю, і край. Хоча, мабуть, ти могла б сказати, що він страждав на благо релігії, як я зараз — на благо мистецтва.

Неділя. Боже мій, знаєш що? Товстий Дік — звукорежисер — учора ввечері мочився в річку, аж до нього підбіг один з індіанців, збуджено жестикулюючи, показуючи руками якісь плавальні рухи й так далі. Дік не став сприймати його серйозно — він подумав, що той намагається його закадрити, що вже смішно, бо ми бачили тутешніх індіанок; тоді індіанець побіг і привів одного з провідників — Мігеля. Купа жестів та пояснень — і Дік хутенько застібає ширинку. Угадай, що йому сказали? Індіанець розповів йому про рибок, які водяться в річці, — і далі ти зрозуміла!!! Малоймовірно, що оцей представник конкретно цього племені дивився британське телебачення того самого вечора, що й електрик-іхтіолог. Та й наш іхтіолог навряд чи досить добре вивчив місцеву мову, щоб утнути такий номер. Тож нам довелося справді це сприйняти. Таки ось хто посміявся останнім!

Понеділок. Ось іще комедія. При тому, що індіанці, здається, більш-менш розуміють, що ми робимо (вони нормально сприймають дублі, радо повторюють сцени, їх ніяк не хвилює спрямоване на них здоровенне око), про акторську гру вони не мають жодного уявлення. Я маю на увазі, що виконувати ролі своїх предків їм цілком приємно (в обмін на всілякі цяцьки): побудувати пліт, повезти нас угору річкою, бути знятими на камеру. Та якщо Вік каже їм по-іншому стати чи по-іншому тримати жердину — вони цього не роблять. Навідріз відмовляються. Ось ми так керуємо плотами і нічого не будемо міняти заради того, щоб білий чоловік дивився на нас через свою чудернацьку машину. Ще більш неймовірним є інше. Вони серйозно вважають, що коли ми з Меттом наряджаємось єзуїтами — то ми ними і стаємо! Вони вважають, що ми пішли геть, а прийшли два мужики в чорному! Для них отець Фермен такий самий реальний, як і Чарлі, хоча я радий, що Чарлі вони люблять дужче. Але переконати їх у тому, що відбувається в дійсності, неможливо. Знімальна група вважає, що це дурість, а в мене виникає питання — чи не є це фантастичною душевною зрілістю? Група вважає, що це така примітивна цивілізація, яка ще не відкрила для себе акторство. А в мене протилежна думка: чи не є вони постакторською цивілізацією, можливо, першою на землі? Щось ніби «нам це вже не треба, тож ми про це забули й більше не розуміємо». А що, непогана ідея!