Джулиан Барнс - Історія світу в 10 1/2 розділах

А може, дарма я вчора ту мавпу їв. Це вона мене сьогодні трохи сповільнила, та й Метт не раз відставав, відбігаючи в кущі.

Пізніше. Ой, середа. Зустрілися з плем’ям. Найкращий день у моєму житті. Звичайно, після дня зустрічі з тобою, крихітко. Вони просто там з’явилися, мов нізвідки, коли ми перейшли гірку й побачили перед собою річку. Поряд загублена в джунглях річка і загублені в джунглях люди — дивовижа! Вони доволі низенькі на зріст, і можна подумати, що повні — тільки то все на них м’язи, і голі зовсім — нічого не вдягають. Дівчата теж симпатичні (але не турбуйся, ангеле мій, — вони всі в болячках). Що дивно — старих людей ніде не бачили. Чи, може, вони просто десь залишились. Але все-таки враження складається таке, що все плем’я прийшло разом. Загадка. Також у мене скінчилась ота штука від москітів — а сильна була. Тепер мене добряче кусають. Вік каже, мовляв, не хвилюйся — невже ти думав, що отець Фермен [22] Баскський францисканський місіонер до Америки кінця XVIII — початку ХІХ ст. у ті часи мав репелент від москітів? Я сказав, що правда життя — це одне, але чи хочуть мої прихильники бачити мене на широкому екрані з такими здоровими червоними плямами на обличчі? Вік сказав, що мистецтво вимагає жертв. Я послав його. Правдолюб знайшовся.

Четвер. Тепер ми розбили табір на березі. Власне, там не один табір, а два: один для білих (точніше, білих у червону цяточку), а другий — для індіанців. Я сказав, чого ми, Господи Боже мій, не зробимо один великий табір. Дехто з групи був проти, бо їм думалося, що в них покрадуть годинники (я тебе благаю), а інші за — щоб можна було уважніше придивитися до жінок (я тебе благаю). Вік розважив, що два табори — це добре, бо так індіанці психологічно ввійдуть у роль своїх предків — що, на мою думку, просто виправдання для елітизму. Хай там як, а пристрасті з часом розгорілися, так що одного з провідників відправили до індіанців — він приніс відповідь, що вони й не хочуть стояти з нами одним табором, що, по-моєму, доволі кумедно.

Ось уже й вертоліт, так що закінчую.

Кохаю, Чарлі

Піппо, моя люба!

Перше рандеву! Привезли генератор і решту обладнання. Усі дуже раді (крім індіанців, яким до цього всього байдуже). Їжа, цигарки. А засобів від москітів не привезли зовсім — уявляєш? Ще одне — Вік не дозволяє привозити газети, що мене не на жарт роздратувало. Ну що ми, діти малі?! Невже читання Independent двотижневої давності якось вплине на мою гру?! Чи таки вплине? Я глибоко здивований, що Вік дозволив нам отримувати листи. А для Чарлі нічого нема… Я розумію, що казав тобі не писати, окрім крайніх випадків, але це я несерйозно. Сподіваюся, ти здогадалася.

П’ятниця. Слухай, я розумію, що ти не хочеш про це говорити, але, на мою думку, ця розлука нам дуже корисна. Багато в чому. Справді, я вже стаю застарий для бурхливих гулянок. «Я СВОЄ ВІДБУЯНИВ», — СКАЗАВ ТЕЛЕНЕГІДНИК ЧАРЛІ. Кохаю.

Піппо, люба, я насправді думаю, що це на мене індіанці так впливають (а, і вже субота). Вони такі відкриті, такі безпосередні. Ось вони — абсолютно голі, вони кажуть те, що думають, роблять, що хочуть, їдять, коли голодні, кохаються так, наче це найприродніша річ у світі* (*Це не з особистого досвіду. Совість Чарлі чиста), а коли відчувають, що життя скінчилося, лягають і помирають. Це дійсно щось. Я не маю на увазі, що сам так можу — принаймні зараз ні, але просто хочу сказати, що відчуваю душевну близькість із цими людьми. У мене майже з’являється відчуття, що мене послано сюди, щоб я в них навчився жити. Може таке бути? Усе гаразд, кохана, я не повернуся зі вставленою в ніс фігнею, але, може, повернуся з меншою кількістю фігні в голові. А вся та історія з Ліндою… я розумію, що ми домовилися не згадувати, але я через неї себе таким лайном почуваю. Що завдав тобі болю. Що обманював. Тут, де біля моїх ніг тече річка, де я дізнаюся назви птахів, яких не знаю по-англійськи, мені так добре, що в мене є ти.

Неділя. Не тільки відстані заворожують, чи як там воно. У перебуванні тут є щось особливе. Пам’ятаєш американських астронавтів, як вони походили по Місяцю й повернулися повністю іншими людьми після того, як побачили Землю як звичайну планету, одну з багатьох — маленьку й далеку? Деякі з них потім у релігію вдарилися, чи дах у них поїхав, здається, але річ у тому, що вони повернулися не такими, як відлітали. Зі мною щось дуже подібне, тільки я подався не в технологічне майбутнє, а навпаки, назад у часі. Та я, власне, й не хотів сказати, що це якась відсталість. Уся команда вважає індіанців фантастично примітивними, бо в них нема радіоприймачів. На мою думку, тим-то вони й шалено зрілі та прогресивні, що не мають тих приймачів. Вони, самі того не розуміючи, мене вчать. Я починаю бачити багато що на відстані. Господи, як же мені прикро через Лінду.