Джулиан Барнс - Історія світу в 10 1/2 розділах

Звичайно, ми визнаємо, що ця історія не може мати правдивого підґрунтя. Ми люди грамотні, можемо відрізнити правду від міфології. Кит може проковтнути людину, так — це вірогідно; але вижити в шлунку кита ця людина не зможе. Вона, скоріш за все, потоне, а якщо ні, то задихнеться; ну а найімовірніше, в неї просто станеться серцевий напад від вигляду величезної пащі, яка її ковтнула. Ні, в череві кита людині не вижити. Ми вміємо відрізнити міф від дійсності. Ми люди грамотні.

25 серпня 1891 року Джеймса Бартлі, тридцятип’ятирічного матроса з корабля «Східна зоря» біля Фолклендських островів, проковтнув кашалот:

Я дуже добре пам’ятаю, як випав за борт і відчув, що наткнувся ногами на щось м’яке. Поглянув угору й побачив, як на мене опускається рожева ребриста ніби стеля — і наступної миті мене потягло вглиб ногами донизу: я зрозумів, що мене ковтає кит. Мене тягло глибше і глибше, мене з усіх боків огортали живі стінки, але тисло не боляче, і плоть, немов гумова, розступалася від мого найменшого руху.

Раптом я опинився в мішку, значно більшому за моє тіло, але там було абсолютно темно. Я помацав навколо: знайшов кількох рибин, які, здавалося, ще були живі, бо, звиваючись, вислизнули в мене з рук. У мене невдовзі сильно заболіла голова й стало важче дихати. Водночас я відчув страшенну спеку: вона немов поглинала мене, ставало жаркіше й жаркіше. Очі в мене пекло, немов вуглини, і я вже не сумнівався, що загину в череві кита. Не було сил терпіти цю муку, а тиша цієї жахливої в’язниці душила мене. Я намагався підвестися, порухати руками й ногами, закричати. Нічого зробити не вдавалося, проте голова наче зберігала несподівану ясність думки; але, повністю розуміючи, яка жахлива доля мене чекає, я врешті знепритомнів.

Згодом кашалота було вбито й підтягнуто до борту «Східної зорі», чиї матроси, не знаючи, що їхній зниклий товариш зовсім близько, решту дня й частину ночі білували свою здобич. Наступного дня вони підчепили шлунок лебідкою й витягли його на палубу. Матроси помітили, що там щось тихо, судомно ворухнулось. Очікуючи побачити велику рибу, може, й акулу, моряки розрізали шлунок — і знайшли Джеймса Бартлі: непритомного, з побілілими від шлункового соку обличчям, шиєю і руками, але живого. Два тижні чоловік лежав і марив, а потім почав одужувати. Поступово матрос зовсім поправився, тільки що кислота вивела всі пігменти з відкритих ділянок його шкіри. Тож до кінця життя він залишився альбіносом.

М. де Парвіль, науковий редактор часопису Journal des Débats , вивчав цей випадок у 1914 році й визнав розповідь капітана та команди «вірогідною». Сучасні вчені твердять, що Бартлі не міг вижити в череві кита й кількох хвилин, не те що півдня чи більше, доки матроси, ні про що не здогадуючись, звільнили цього нового Йону. Але чи віримо ми сучасним ученим, жоден з яких не бував у череві кита? Звичайно, ми можемо піти на компроміс із професійним скептицизмом і припустити, що в шлунку зібралося повітря (чи страждають кити на гикавку й гази, як і всі?) чи що шлунковий сік від якоїсь китової хвороби діяв слабше й повільніше.

А якщо ви вчений чи якщо ви підхопили якийсь шлунково-кишковий сумнів, погляньте на речі так. Багато людей (серед них і я) вірять у міф про Бартлі, так само як мільйони повірили в міф про Йону. Віримо ми в це чи ні, але відбулося ось що: історію переказували, видозмінювали, підновлювали, вона наближалася до нас. Тепер ми, читаючи про Йону, маємо на думці Бартлі. І колись може статися такий випадок, у який повірите навіть ви: моряк, проковтнутий китом, врятується з його черева — може, не через півдня, а через півгодини. І тоді люди повірять у міф про Бартлі, породжений міфом про Йону. Адже річ ось у чому: міф не відсилає нас до певного «оригіналу» події, який обріс фантазіями й був переданий нам у колективній пам’яті — навпаки, він відсилає нас уперед, до чогось, що станеться чи повинне статися. Міф стане дійсністю, незважаючи на наш скепсис.

О восьмій вечора в суботу 13 березня 1939 року лайнер «Сент-Луїс» вирушив зі свого порту — з Гамбурґа. То було круїзне судно, і більшість із його 937 пасажирів купили квитки на трансатлантичне плавання, вказавши в документах метою подорожі «туризм, подорож для розваги». Але ухильність цих слів приховувала істинну мету мандрів — теж, по суті, ухиляння. Усі за рідкісними винятками пасажири були євреями, які тікали з нацистської держави, де їм загрожувало позбавлення власності, виселення й смерть. Та й у багатьох уже було чимало віднято, адже емігрантам з Німеччини дозволялося брати з собою суму грошей, не більшу за десять райхсмарок. Ця вимушена бідність робила їх мішенями для пропаганди: без кишенькових грошей із них було легко зробити обірванців-унтерменшів, що тікають геть, немов щурі; а якщо ж їм удавалося перехитрувати систему, то їх можна було виставити економічними злочинцями, які тікають із краденим. І те, і те було нормально.