Джулиан Барнс - Історія світу в 10 1/2 розділах

Історія так собі, правда? Як і в більшій частині Старого Заповіту, тут спостерігається нездорова відсутність свободи волі, ба навіть її ілюзії. Усі карти на руках у Бога — він починає і виграє. Єдине, про що можна гадати, — це як саме Господь гратиме: чи почне з козирної двійки й доведе до туза, чи почне з туза, а закінчить двійкою, чи скомбінує ці тактики. А оскільки в грі з параноїдальним шизофреніком не вгадаєш, то цей елемент дещо пожвавлює оповідь. А що нам до тієї тикви? Якийсь не дуже переконливий з логічної точки зору аргумент: кожен бачить різницю між кущем кліщовини і містом зі 120 тисячами населення. Хіба що в тому і є основний сенс, і Бог Східного Середземномор’я цінує своє творіння не вище, ніж якийсь овоч.

Якщо ж ми розглянемо Бога не як героя і морального агресора, а як автора цієї історії, то доведеться йому знизити оцінку за сюжет, мотивацію, інтригу й прописаність характерів. Однак у цьому звичайному й доволі відразливому мораліте є одна сенсаційна мелодраматична деталь — пригода з китом. З технічної точки зору, китовий сюжет теж погано прописаний — тварюка є таким самим пішаком, як і Йона; його провіденційна поява щойно після викидання Йони за борт занадто відгонить deus ex machina ; і велика риба з легкістю викидається з сюжету, щойно виконавши свою в ньому роль. Навіть тиква перебуває в кращому становищі, аніж бідолашний кит, котрий радше виглядає на плавучу в’язницю, в якій Йона проводить три дні, благаючи в суду поблажки. Бог водить цю товсту в’язницю туди-сюди, як генерал у воєнній грі просуває свої війська по морській карті.

А проте кит усе одно захоплює нашу увагу. Ми забуваємо про алегоричний бік історії (Вавилон захоплює Ізраїль, що виявив непослух), нам не так уже важливо, чи врятувалася Ніневія чи що сталося з виплюнутим Йоною, — а от про кита пам’ятають усі. Джотто показує, як він заковтує Йону головою вперед, так що з рота стирчать тільки безсилі ноги. Брейгель, Мікеланджело, Корреджо, Рубенс і Далі ілюстрували цей сюжет. У місті Ґауда є вітраж, на якому Йона виходить із черева кита, як піший пасажир сходить з автомобільного порома. Йона (котрого як тільки не зображували — і як мускулястого фавна, і як бородатого старця) має таке багатство і якість іконографії, на заздрість Ною.

Що ж у Йоні та його ескападі так зачаровує нас? Чи то момент ковтання, коливання між загибеллю і спасінням, коли ми уявляємо небезпеку бути з’їденим живцем, що рятує від небезпеки потонути? Чи оті три дні і три ночі в череві кита нас притягують — образ ув’язнення, тління, поховання живцем? (Якось, їдучи нічним потягом з Лондона до Парижа, я опинився в замкненому купе замкненого вагона під ватерлінією порома через Ла-Манш; тоді мені про Йону не думалось, але, ймовірно, моя паніка була споріднена з тим, що пережив він. Ну і ще один класичний страх: а чи від биття хвиль у боки тварини й пульсації не виникає ще один вид жаху — відчуття того, що тебе раптом повернули в матку?) А може, нас особливо вражає третя стихія історії: порятунок, доказ того, що після нашого очищувального ув’язнення настане спасіння і відновиться справедливість? Як Йону, нас усіх кидає життєвим морем, ми зазнаємо того, що на перший погляд здається смертю, і цілком певного похорону, аж тут настає сліпуче воскресіння, коли двері порома відчиняються — і нас виносить до світла й визнання Божої любові. Чи не тому цей міф плаває нашою пам’яттю?

Можливо — або ж і слово «можливо» сюди не пасує. Коли на екрани вийшов фільм «Щелепи», то було багато спроб пояснити, чому він так захоплює глядачів. Чи то в ньому постає якась первісна метафора, якийсь загальнолюдський архетипний сон? Чи то в ньому добре використано мотив протиборства стихій землі і води, який підживлює наше тривожне зачарування поняттям земноводності? А може, це якось пов’язане з тим, що мільйони років тому наші предки виповзли з водойми — і відтоді сама думка про повернення туди нас паралізує? Англійський письменник Кінгслі Еміс, розмірковуючи про фільм і його можливі інтерпретації, дійшов такого висновку: «Це про те, як до смерті лякаєшся, що тебе зжере здоровенна акула».

На споді саме цією хваткою тримається за нашу свідомість історія про Йону з китом: страх бути поглинутим великою істотою, страх, що тебе, плямкаючи, зжеруть, запивши солоною водою, і змиють у велетенську горлянку зі зграйкою анчоусів на закуску; страх осліпнути, опинитися в пітьмі, потонути, задихнутися, бути розчавленим велетенськими нутрощами; страх опинитися там, де не відчуваєш нічого, — від такого, ми знаємо, людина божеволіє; страх смерті. Наша реакція виразна, як і в кожного іншого покоління істот, що страшаться смерті, і не поблякла від того вечора, коли цю історію якийсь матрос-садист розповів новенькому юнзі.