Джулиан Барнс - Історія світу в 10 1/2 розділах

— А містер Телбот?

— Він побуде почесним американцем, доки знайде свій паспорт.

— А моя дружина?

— Міс Мейтленд. Що вас цікавить?

— Може вона ночувати зі мною?

— А, ваша британська дружина!

— Вона вже ірландка. Вступивши в шлюб з громадянином Ірландії, людина отримує громадянство. Такий закон.

— Закон, містере Г’юз! Люди весь час нам щось розказують про закон. Іноді мене просто дивує, що, на їхню думку, законно, а що ні.

Він подивився на мапу Середземного моря на стіні за спиною Франкліна.

— Законно, наприклад, бомбардувати табір біженців? Я часто намагався знайти такий закон, який це дозволяє… Але це довга дискусія, а іноді мені видається, що дискусія така сама безглузда, як і той закон, — він знизав плечима, мовляв, що тут сказати. — Ну а що стосується міс Мейтленд, то будемо сподіватися, що її громадянство не стане, скажімо так, суттєвим.

Франклін постарався приховати дрож. Бувають випадки, коли евфемізм жахає більше, ніж пряма погроза.

— Чи могли б ви сказати мені, за яких обставин воно може стати… суттєвим?

— Вони дурні, розумієте. І дурні вони тому, що вважають дурними нас. Брешуть просто в очі. Кажуть, що не можуть нічого вдіяти. Кажуть, що не можна швидко все організувати. Можна, звичайно. Існує, приміром, телефон. Вони вважають, що чогось навчилися з попередніх аналогічних випадків, і якщо гадають, ніби ми не навчилися, то їм бракує глузду. Ми знаємо їхню тактику, їхні брехні й відкладання на потім, усе це буцімто налагодження стосунків з борцями за свободу. Ми все це добре знаємо. А ще знаємо, які обмеження дій існують. Тож ваші уряди змушують нас робити те, що ми, на їхню думку, зробимо. Якби вони одразу розпочали переговори, то проблеми б не було. А вони починають лише тоді, коли вже запізно. На свій ризик.

— Ні, — сказав Франклін. — Ризикуємо ми.

— Ну, вам, містере Г’юз, на мою думку, не варто так рано хвилюватися.

— Що значить рано?

— Та й узагалі, вам, мабуть, хвилюватися не варто.

— Але що означає «рано»?

Лідер трохи помовчав, потім печально розвів руками.

— Може, завтра… Розклад, ви розумієте, чіткий. Ми їм від самого початку казали…

Якась частина душі Франкліна Г’юза вже й не зовсім вірила, що веде цю розмову. Інша хотіла сказати, що завжди була на боці тих, хто зараз узяв його в полон (хай там хто вони такі), — і, між іншим, оці гельські слова на його паспорті вказують на те, що він член ІРА, тож, Бога ради, чи не можна йому, Франкліну, просто піти до своєї каюти й ні про що не думати… Натомість він спитав:

— Розклад?

Араб кивнув. Франклін не замислившись сказав:

— По одному на годину?

Й одразу пожалкував про свої слова. А раптом він підкидає ідею співрозмовникові?

Араб похитав головою.

— По двоє. Пара на годину. Якщо не підняти ставки, то ніхто серйозно не сприйме.

— Господи. Просто прийти на корабель і вбивати людей! Що, отак, без усякого?

— А на вашу думку, краще б було їм повідомити, чому ми їх убиваємо? — саркастично відказав араб.

— Ну взагалі, так…

— А ви думаєте, вони нам співчуватимуть? — знову глузливий тон.

Франклін замовк. Замислився, коли почнуть убивати.

— Добраніч, містере Г’юз, — сказав очільник незваних гостей.

Франкліна відправили ночувати в окрему каюту до сім’ї шведів і трьох японських пар. Вони, розважив він, наразі в найбільшій безпеці на кораблі. Шведи — бо їхня нація відома своєю нейтральністю; Франклін і японці — мабуть, тому, що останнім часом світ чує про ірландських і японських терористів. Яке безглуздя. Шість японців вирушили на екскурсію в Європу — і їх ніхто не питав, чи підтримують вони у своїй країні політичних убивць, Франкліна ніхто не питав про ІРА. «Пивний» паспорт, однак, давав йому певний генеалогічний шанс, якісь підстави співчувати незваним гостям, і це його захищало. У дійсності ж Франклін зовсім не любив ІРА, так само як ненавидів будь-яке політичне угруповання, яке заважало (чи могло заважати) йому робити свою справу — повсякчас бути Франкліном Г’юзом. Наскільки він розумів (хоча, за своїм щорічним звичаєм, не питав про таке), Трісія значно більше симпатизувала всіляким усесвітнім організаціям маніяків-убивць, які опосередковано втручалися в кар’єру Франкліна Г’юза. А її відправили до «демонічних» британців.

У каюті перед сном майже не розмовляли. Японці були зайняті собою, шведи заспокоювали й відволікали дітей розмовами про дім, Різдво і британські футбольні команди; тим часом Франклін відчував, як тяжіє над ним те, про що він дізнався. Йому було страшно, було просто зле, а ізоляція робила його ніби спільником терористів. Він намагався думати про своїх двох дружин і дочку, якій зараз, певне — скільки?! — уже п’ятнадцять; він щоразу мав пригадувати рік її народження й рахувати. Треба частіше з нею бачитися. Може, на зйомку наступних серій він би міг брати її. Вона б побачила отой самий розкішний план, де він іде римським Форумом, — їй би сподобалося. Тільки де ж камеру поставити? Чи хай би камера просувалася за ним. І невелику масовку в тогах і сандаліях — так, це було йому до душі…