— Немає ніякого «взагалі». Тут усе залежить від тебе. І від неї.
— А вона як до цього поставиться? — спитав я, натякаючи на мою гостю.
— Чи вона дізнається?
— Мабуть, будуть якісь проблеми, — я знову заговорив загальниками.
— Тут усі проблеми розв’язуються, — відказала вона.
— Якщо ти так кажеш… — я починав переконуватися, що все буде так, як я сподіваюся.
Наприклад, у мене завжди була така мрія. Чи, може, радше не мрія, але бажання чи що. Мрія про суд. Ні, це якось безглуздо звучить, наче я б хотів, щоб мені голову відрубали на гільйотині чи, наприклад, нагаями відшмагали. Ні, не так. Ні, я б хотів, щоб мене судили , оцінювали, розумієте? Нам же саме цього й треба, правда? Я хотів, ну, якогось такого підсумку, хотів, щоб на моє життя подивилися. У нас такого не буває — хіба що ми постаємо перед судом чи психіатричною експертизою — ні того, ні того в моєму житті не бувало, і чогось прикрого в тому й немає, з огляду на те, що я і не злочинець, і не божевільний. Ні, я нормальна людина і просто хочу того самого, що й багато нормальних людей. Хочу, щоб хтось подивився на моє життя. Розумієте?
Одного дня я почав пояснювати це моїй подрузі Бріджит, не впевнений, що мені вдасться викласти цю думку їй краще, ніж вам у попередньому абзаці, але вона одразу мене зрозуміла. Вона сказала, що це поширене прохання, і влаштувати все, певне, не важко. Тож днів за два я туди пішов. Попросив Бріджит піти зі мною для моральної підтримки, і вона погодилася.
Спочатку все було так, як я очікував. Вигадлива стара будівля, на якій зверху було багато написано латиною і грекою, з різьбленням понад дахом, лакеї у формі (від чого я зрадів, що захотів обов’язково вдягнути з такої нагоди новий костюм). Усередині були величезні сходи, з тих, які розділяються надвоє, а потім закругляються в протилежні боки й сходяться нагорі. Усюди був мармур, начищена латунь і великі панелі червоного дерева, яких, відчувалося, ніколи не торкнеться шашіль.
Зала була не велетенська, але це не важило. По суті, вона створювала дуже правильне, офіційне відчуття, але не гнітила. Там було майже затишно, оксамит на кріслах був доволі просиджений, тільки речі тут відбувалися серйозні. І займався мною хороший чолов’яга. Трохи схожий на мого батька — ні, я б сказав, радше на дядька. Дружні очі, прямий погляд; було помітно, що ця людина не терпить дурниць. Він сказав, що ознайомився з усіма моїми справами. І ось біля нього на столі лежала історія мого життя, все, що я робив, думав і відчував, усе гамузом, хороше і погане. Вийшла чимала гора паперів, як ви можете собі уявити. Я не був певен, чи можна до нього звертатися, але все ж наважився. Я сказав:
— Безумовно, ви дуже швидко читаєте.
Він відповів:
— Багато тренуюсь!
І ми разом посміялись. Тоді він поглянув на годинник — але одним оком, дуже виховано — і спитав, чи хочу я отримати присуд. Я відчув, як плечі розправились, а руки лягли по швах. Тоді я кивнув і сказав:
— Так, сер! — і, сказати правду, трохи нервувався.
Він сказав, що в мене все нормально. Ні, я не жартую, так і сказав:
— У вас все нормально.
Я трохи почекав, що він збереться йти, але він опустив очі до столу, і я побачив, що він уже відкрив наступну теку з документами. Потім він підвів очі, усміхнувся мені й сказав:
— Ні, правда, у вас все нормально.
Я знову кивнув, і тепер він уже остаточно повернувся до справ, а я розвернувся й пішов. Коли ми вийшли, я зізнався Бріджит, що трохи розчарований, а вона відказала, що так буває в більшості людей, але вона нічого поганого про мене цим сказати не хоче — саме так я її слова і сприйняв.
Приблизно тоді я почав зустрічатися з відомими людьми. Спочатку я трохи соромився й просив зустрічі тільки з кінозірками та спортсменами, якими захоплююсь. Наприклад, я зустрів Стіва Мак-Квіна і Джуді Ґарленд, Джона Вейна, Морін О’Саллівен, Гемфрі Боґарта, Джин Тірні (завжди страх як хотів зустрітися з Джин Тірні) і Бінга Кросбі. Я зустрів Дункана Едвардса й решту гравців «Манчестер Юнайтед», які розбилися в мюнхенському літаку. З деким із колишніх лестерців теж зустрівся — більшість їхніх імен вам невідома.
За якийсь час я зрозумів, що можу бачитися з ким захочу. Я зустрічався з Джоном Ф. Кеннеді й Чарлі Чапліном, Мерилін Монро, президентом Ейзенгауером, папою Йоаном XXIII, Вінстоном Черчиллем, Роммелем, Сталіним, Мао Цзедуном, Рузвельтом, генералом де Ґоллем, Ліндбергом, Шекспіром, Бадді Голлі, Петсі Клайн, Карлом Марксом, Джоном Ленноном і королевою Вікторією. Більшість цих людей загалом були приємні, поводилися невимушено й не заносилися, не дивилися на мене зверхньо. Вони були просто як справжні люди. Я попросився зустрітися з Ісусом Христом, і мені сказали, що не певні, чи це вдасться, то я не наполягав. Я зустрівся з Ноєм, і, на диво, тут виникли деякі мовні проблеми. На декого я просто хотів подивитися. Скажімо, Гітлерові я руку тиснути не хотів, то мені допомогли сховатися за кущами в правильному місці, так що я просто поглянув, як він проходить мимо у своїй огидній формі — велетенський, як саме життя.
Читать дальше