— Це — Лев, — пояснив брат. — Мій друг із «Пласту».
Ада знітилася, кивнула, обтрусила сукню.
— Дай-но допоможу, — сказав Лев Крук.
Ада подивилася на нього довгим поглядом. Потому заплакала. Знов опустилася на землю.
— Побудь біля неї, — сказав Лев Влодкові. — Піду людей покличу.
Так він і вчинив. Лев усе влаштував. Він знав, де знайти надійного лікаря, що робити з покійником, навіть запропонував, що сам поговорить із їхньою матір’ю.
Церкви, за попередньої окупації забитої дошками, так і не відчинили — тож улаштувати нормального похорону не випадало. Те, що лишилося від тіла, Лев склав у мішок і поніс просто на цвинтар, де зміг домовитися з двома копачами. Більшість священиків було заарештовано, і знайти бодай одного було важко, та отець Стус прийшов сам і відспівав покійного. Докторка Ірина Бук стояла бліда і кашляла, діти, Лев і Антон, завмерло дивилися на вогники свічок у темряві. Під час панахиди дітям не йшли з голови вовки: вони чули, що ті живуть на цвинтарі, — й, коли десь загавкав собака, Орест заплакав. Усі були раді повернутися додому.
Ада дивилася на портрет у материній спальні. Ще зовсім нещодавно життя здавалося нормальним… Що ж вони такого зробили, чим заслужили на оце? Нічого. Нічого вони не зробили. Вона не братиме на себе відповідальності за чуже зло. А що робити з батьковим одягом? Костюми та сорочки, які акуратно висять у шафі, штани і шкарпетки в комоді… Учора це все були необхідні речі. Якщо вони не були необхідністю, а просто безглуздим реквізитом, то що, крім їжі, людині дійсно потрібно? Що це за свобода, за яку одні люди вбивають інших?
Минув тиждень, і Адина мати померла. Коли її душа залишала тіло, Ада сиділа поруч і промовляла подумки: «Мамо, ну ти маєш лишитися тут, аби допомогти нам, не кидай нас самих!». Материне тонке волосся втратило блиск, а шкіру вкрили червоні плями. Ада стискала її руку й дивилася їй в очі, які поступово згасали. Вона бачила, як світло відходить, — але не бачила, куди. В останні секунди Ада відчула, що їй не до снаги побороти смерть — як і не до снаги було побороти солдата, котрий її зґвалтував. Час — це чоловік. Вечоріло, надворі запалювали ліхтарі.
Лев у вітальні чекав разом із отцем Стусом. Тієї самої ночі матір поховали поряд із батьком. «Тепер на кладовищі нам уже трохи як у вітальні», — мовила Ада. Сова, яка сиділа на дубі, дивилася на панахиду і двічі подала голос, здивувавши печальних людей над могилою. Дорогою додому Лев вів перед, а Ада трималася позаду, стежачи, щоби ніхто з менших не загубився. Їхні кроки відлунювали на порожніх вулицях. На душі в неї було важко і темно, вона навіть не могла придумати, якими словами розрадити менших. Батьки, звичайно, не вічні — та вона й сама не могла прийняти їхнього зникнення. Я би їх не відпустила, казала до себе Ада. Бігла б за ними до самої брами смерті.
На щастя, плакати і занурюватись у себе часу не було. Поки всі лежали в ліжках, Лев і Ада сиділи мовчки поруч на дивані у вітальні. Тепер головою родини стала Ада — й відповідальність моментально зробила її дорослою. Голос її став твердим. Вона боялася, що посивіє. Ада схилила голову Львові на плече, поклала долоню на його руку. Обоє так і задрімали.
Перед самим світанком, щойно голуби вилетіли на свій прохацький промисел, їх розбудив стукіт у двері. Лев підскочив, схопився за складаний ніж у кишені. Вони з Адою мовчки встали й удвох пішли коридором.
Лев різко відчинив.
На порозі стояли двоє юнаків — приблизно ровесники Ади, високі, трохи сутулі, з рівно прилизаним чорним волоссям. Вони опустили руки вздовж тіла, дивились униз. Один кинув швидкий погляд на Аду, потому знову втупився в підлогу, наче зібрався говорити з порогом:
— Барух! Сет! — здивувалася Ада.
Ці близнюки вчились у школі в її матері. Ада познайомилася з ними, коли сім’я трохи раніше жила у єврейських кварталах.
Лев спитав Аду, що їм треба, і вона відказала:
— Впусти їх.
— Вони євреї, — сказав Лев.
— Я їх знаю, — відповіла Ада.
У квартирі хлопці так і лишилися ніяково стояти, доки їх буквально заштовхали до вітальні.
— Що сталося?
— Батька розстріляли. Мати зникла.
— У мене теж…
В очах у хлопців легко було прочитати недовіру.
Слухаючи про ґето для євреїв, Ада так до кінця й не збагнула, в чому сенс упередженості проти них. Вона не надто й розуміла, ким вони є, ті євреї. Знала, що вони не ходять до церкви, навіть не вірять у Христа, — проте, хоча її родина кілька разів святкувала Йом-Кіпур із Ґітельманами (чи, може, саме з цієї причини), щось у тому, як люди різняться між собою, було для неї геть незрозумілим. Юдей? Християнин? Мусульманин? Дві ноги, дві руки, два ока, трохи розуму в голові — та й то не обов’язково. А коли у батька за столом говорили про євреїв: інколи захоплено, інколи вороже, — серцем вона так і не розуміла того, що чули вуха.
Читать дальше