Аскольд Мельничук - Посол мертвих

— Вони вас уб’ють, якщо дізнаються, що ми були тут, — сказав Сет, який, схоже, виходячи з дому, доклав усіх зусиль, аби вдягтися якнайкраще: Ада помітила, як блищать його черевики.

— Але вони не дізнаються, — додав Барух.

— Не обов’язково, — промовив Сет.

— Ви їм скажете? — додав Барух.

Брати походжали кімнатою туди-сюди. Лев стояв біля вікна, дивився на вулицю. Нарешті мовив:

— Мені треба вийти. Ви надовго?

— Днів на два. У нас дядько за містом. Він нам допоможе.

— А як ви до нього доїдете?

Хлопці почули у Львовому голосі скептицизм.

— Знайдемо як, — обережно відказав Сет.

Барух кивнув. Лев подивився на Аду і сказав:

— Хай ніхто не виходить із дому. Якщо вас кілька днів не побачать, ніхто не дивуватиметься. У п’ятницю повернуся.

Він нахилився до Ади, наче хотів її поцілувати, — проте вона відсунулася. Лев знизав плечима й пішов до дверей. По стіні побігла стонога — і Лев прибив її рукою.

Сет, Барух і Ада мовчки сиділи у вітальні, доки зійшло сонце і стало чути, як малеча прокинулась у сусідній кімнаті.

— Що ти їм скажеш? — запитав Сет.

Аду здивувала власна відповідь, яка цілком пасувала до того, як тепер розгорталися події: що химерніша ситуація, то легше. Усе було геть не таким, як вона уявляла: і смерть обох батьків, і розуміння того, чим вона ризикує, залишивши у себе цих братів. Дійсність неначе гралася з нею, намагалася від’єднати її від виразних, але ілюзорних упереджень. Властиво, дійсність, хай яка жахлива, майже завжди виявляється кращою, ніж ті страхи, з якими намагаєшся її уникнути.

Цілком імовірно, вона перебувала в шоковому стані, її серце ховалося від лиха, яке передчувало.

— Ви мамині друзі. Та і їх я днів зо два не випускатиму з дому, — рішуче сказала Ада.

Барух спокійно дивився на неї.

— Слухай, ти бліда, як сметана. Тобі треба поспати.

До кімнати тихо зайшов Орко.

— Це хто?

— Я Барух, великий чарівник! — відказав Барух таким тоном, яким би промовив «Доброго ранку!».

Орко розвернувся і побіг назад до кімнати.

Сет і Барух прожили у них кілька днів. Покладаючись на якісь невідомі Аді зв'язки, хлопці планували втечу.

— Якщо після війни будемо живі, ми тобі поштівку надішлемо, — сказав Сет.

Ада всміхнулась. Усі ці пригоди інколи нагадували гру. Тільки тоді, коли комусь ставало боляче та погано, було видно, яка в цій грі висока ставка. А проте інколи це просто не вкладалось у голові — наприклад, у ті хвилини Ада не могла повірити, що вже ніколи не побачить батьків. Звичайно, вони з хвилини на хвилину зайдуть, розкинуть руки для обіймів…

За повсякденними клопотами в неї не лишалося багато місця для журби: тепер треба було дбати про братів і сестер. Може, тому, коли Лев обіймав її та цілував, вона вже не відштовхувала його.

І то була не єдина причина.

Лев, хоч і невисокий на зріст, був гарний із лиця, мав орлиний ніс і тривожні блакитні очі. Тримався він упевнено, як значно старший чоловік. У партизани він пішов у п’ятнадцять років, коли його батьків витягли з дому і розстріляли на їхньому власному подвір’ї. Відтоді він сам дбав про себе. При цьому він був великий романтик. Не знав нічого, крім війни, — і те, чого вимагала від нього дійсність війни, п’янило Львове серце. Кожна мить показувала йому, скільки він може дарувати іншим, — і опіка над Адою приносила йому задоволення.

Проте він не часто розкривав їй душу, так ніколи й не зізнався, що саме він улаштував убивство солдатів, котрі позбавили життя її батька. Власне, він ніколи й не ділився з нею подробицями різних своїх перемовин — і ця потайність проводила між них певний вододіл.

Війна тривала, і вони дедалі частіше заводили мову про втечу з міста. Не можна було залишатися: коли повернуться комуністи, їх, без сумніву, стратять. Німці — теж загроза.

Усе вирішив раптовий прихід поліцаїв одного ранку: вони шукали Льва. Того вечора родина зібрала все необхідне, склала у два рюкзаки і подалася до табору біженців на тій території, яку вже відвоювали.

Табори біженців започаткувала міжнародна благодійна організація CARE — й мільйони людей уперше за багато років опинились у стабільному становищі. У таборах народжували дітей, ховали покійників, голосували, проводили уроки, там шліфували й відкладали на майбутнє мрії. Було місце і для кохання у квапливо збудованих спорудах, які для багатьох їхніх мешканців назавжди з’ясували різницю між розкішшю та необхідністю.

Якось увечері в таборі, стоячи з олов’яною мискою в черзі по їжу, Ада помітила цигана з білою бородою, такою довгою, що він поділив її на дві половини й перекинув через плечі, як коси. Вона впізнала кримського візника, котрий доправляв її сім’ю на вокзал. Згадала навіть його розповідь про Чингісхана.