Аскольд Мельничук - Посол мертвих

Ці уявні розмови їй допомагали. Від спілкування з рідними духами вона почувалася не такою розлюченою та самотньою, як без них.

Довкола красувалися клени в осінньому вбранні. Вона підняла листок і провела пальцями по його прожилках. Дерева теж утрачають усе щороку — а щовесни воно до них повертається.

Спускаючись із гори під бунтівними знаменами осені, Ада зустріла Антона, який радісно помахав їй.

Він відростив вуса та борідку і став од того трохи схожий на Леніна; як на Аду, то занадто схожий. Перетворився на вченого, котрий, щойно має чим присвітити, сидить уночі над книжками, читає вірші й вивчає містичні трактати Якоба Беме та Кабалу.

Антон легко сходився з людьми, і до його товариства належало кілька американських солдатів, серед них — молодий лейтенант Том О’Фланнаґан. Високий, навіть елегантний, із дуже коротко стриженим світло-рудим волоссям, до війни він викладав історію США в університеті. Його рідний батько, іммігрант із графства Корк, умовив його виконати свій обов’язок і піти добровольцем. Ветеран, котрий воював у Нормандії, він сказав Антонові, що з цим досвідом його чуття історії неймовірно посилилося, — жодне читання не дало б цього. І, сподіваючись затримати в серці засвоєні уроки на ціле життя, він усе-таки боявся, що невдовзі почне все забувати. Лейтенант О’Фланнаґан особливо радо ділився з майбутніми емігрантами своїми думками про те, чого їм варто очікувати в Америці. Він, Федько й Антон, якого лейтенант прозивав Достоєвським-молодшим, і ще деякі їхні товариші могли годинами сидіти в їдальні й розмовляти. Іноді разом із ними засиджувалась Ада. Ті розмови нагадували їй вечерю за батьківським столом.

— Але ж Америка — це не нація, — заявляв Федько. — Це — клуб. Я що хочу сказати: ось, приміром, ми. Якщо нам трохи пощастить — то й ми будемо американцями, хоча в Америці не народились.

О’Фланнаґан під’юджував його:

— Сам побачиш. Ми нація, хоча для громадянства не обов’язково народитись у нашій країні. Старі визначення переписано. Для того, щоби земля була твоя рідна, з неї не обов’язково вирости. Блакитній крові наливають не ліпшого пива, ніж червоній.

— Правда? — відказав Федько, переходячи в наступ. — Кажеш, у вас немає аристократії? От цікаво. А я кажу, що ваша революція від російської відрізняється тим, що у вас її проводили вищі класи — а не проти них. То можна сказати, тому вона й пішла на користь. Але в мене є до тебе питання.

— Питай.

— А де влада? Чия влада в Америці насправді?

Це питання сиділо в голові в кожного майбутнього іммігранта.

О’Фланнаґан витяг пачку «Лакі страйк» і пригостив усіх цигарками. І всі — зокрема й Ада — закурили. Лейтенантові подобалося володіти аудиторією, він відчував, що поступово з воїна знову стає громадянином.

— У чому влада? У цифрах. Керують цифри…

— Гроші. Знаю-знаю, — відказав Федько.

— Ну, в чомусь і так. Але не все так просто. Ще є громадська думка, люди.

— Я до Англії поїду, — сказав Антон. — Там, у Європі, все зрозуміліше.

— Зараз в Англії буде досить важко, — мовив Федько.

— То й добре. В Америці буде ще важче, — відповів Антон.

— Чому ти так кажеш? — не зрозумів О’Фланнаґан.

— Бо вона перемогла. Вона відкрила неймовірні силу та владу. А свобода з владою ніколи не ладнає. Про це й історія Христа, на мою думку. Христос уособлює повну духовну свободу, яка виявляється творчістю. Нагадуючи людям про майже нескінченну силу всередині них, ви показуєте межі зовнішньої влади. А це — загроза для її носіїв: незалежно від поширеності їхнього впливу, він такий обмежений, що покладається на силу примусу. Стережися людей настільки безсовісних, що вони втікають від дзеркала мистецтва з тієї причини, що воно загрожує ілюзіям їхнього самообману.

— Стережися митців, захоплених самообманом, — підколов його Федько.

О’Фланнаґан знов усміхнувся:

— Ну-ну, Достоєвський-молодший. Як я люблю, коли ви такі розмови починаєте. Але з мене годі. За хвилину кіно.

— Яке? — спитав Антон.

— «Мати чи не мати».

— Гемінґвей. Читав?

— Не скажу, що читав. Чув.

— Не найкраща його річ.

Антон постійно читає, подумала Ада, дивлячись, як той іде до неї, а руки в нього гойдаються обабіч тіла, як пружинки.

— Адо! Мене прийняли. Я їду!

— Хто, куди?

— Лондонський університет. Буду вчитися в Англії.

Ада розсміялася, дивлячись на його юнацький захват.

— Ти як гадаєш, Еліот іще живий? Уже понад рік жодного літературного журналу не бачив!