Аскольд Мельничук - Посол мертвих

Цілий тиждень Ада думала про те, що запропонував їй Антон. Прибирала порохотягом у квартирі — й уявляла, як поїде зі синами-безбатченками до Англії. Що насправді її тримає тут? Навіщо лишатися? Від громади вона віддалилася, їй там не раді. Хлопці дичавіють. Робота — нуднішої важко уявити. Краса зів’яне — і стане вона така сама невидима, як готельні меблі. Чому б не віддатися несподіваному роману?

Протягом наступних днів майбутнє прояснювалося, її невідступні духи в один голос казали: «Альбіон тебе врятує! Лети на Альбіон!». Яка вона була дурна, коли думала, що виживе в Америці, де гонитва — найзапекліша. Їй потрібне впорядковане суспільство, де все має своє місце, — в такій країні й для неї місце знайдеться. Над усе їй була потрібна допомога зі синами. Така людина, як умілий і цілеспрямований Антон, могла б дати хлопцям чуття традиції та прочинити їм хоч трохи браму в майбутнє.

Якось пізно ввечері вона сказала про таку можливість Вікторові. Той, на її подив, похитав головою:

— До Англії? Ти хоч уявляєш, за кого вони там тебе матимуть, Адо?

— В Антона гарна робота.

— Він зможе утримувати і тебе, і синів? А вони? Їхня школа, їхнє життя? Ти про них подумала? — нервово промовив Віктор, затягуючись цигаркою.

Вони сиділи в кухні за столом-ванною, над яким висіла хмара диму. Біля вже наполовину випитої пляшки горілки стояла миска редисок.

Зазвичай вона з Віктором не радилася. Він жив якимось своїм туманним життям, про яке Ада і зараз мало що знала, та й не намагалася дізнатися більше.

Так, Віктор-Дзиґа ускладнив ситуацію. Його присутність могла би, навпаки, все полегшити: він міг би надати Аді таку необхідну економічну та психологічну підтримку. Натомість їй доводилося витрачати свої сили й на нього.

На початку п’ятдесятих він потрапив під амністію на Перше травня і якимось чином зміг знайти сестру, — і це її глибоко вразило: раніше Віктор умів здебільшого вправно губитися. Спочатку він пішов по цукор — і зник на п’ятнадцять років. В Америці загубився, коли вперше сам пішов гуляти Нью-Йорком. Загубився в перший день роботи на броварні — довелося чекати, доки його знайде бригадир. Він утрачав роботу за роботою. Задихався всередині власних думок. Дивлячись у дзеркало, він бачив блакитні очі та обличчя з правильними рисами й білявим чубом, який, хоч як дивно, не посивів. Він губився у власному гніві, який не мав виразного об’єкта — крім, звичайно, ворога в його рідній країні. Усім він уже був байдужий, тож ці палючі почуття тримав при собі. Коли гнів ставав нестерпним, чоловік підводився і крутився на місці, а в його душі точилася кривава битва, де змахували шаблі, летіли навсібіч обрубані кінцівки…

Він раз у раз повертався до того ранку, який змінив ціле його життя: надворі було холодно та сіро; на столі в кухні сидів кіт, лизав лапу. Адріана читала, прихилившись до пічки. Він вийшов зустрітися зі своїм другом Владом. Вони зібралися разом перетнути кордон. Натомість, прибувши на призначене місце, побачив там трьох правоохоронців. Ті сказали йому, що Влад уже пішов, — і заарештували його. Опісля він про свого шкільного товариша вже не чув. Натомість жив у камері з павуками завбільшки з тенісний м’яч і так ніколи й не побачив батьків живими.

У в’язниці він зазнав більше проникнень, аніж подушка для голок, — і тепер відчував себе лише тоді, коли всередині в нього щось було — холодне, гаряче, велике, — йому подобався метал, дула пістолетів, але то була рідкісна річ (хоча знайти таке було приємно), тож хай інші люди й гадали, ніби він загубився, — Віктор насправді добре знав, куди йде. Тим, який тримав салон татуювання в порту, показав йому Ньюарк і Нью-Йорк, і невдовзі у Віктора скрізь з’явилися друзі. Вони були грайливі, несамовиті — й сама Смерть спостерігала за їхніми забавами, придивляючись, наскільки далеко вони зайдуть, і вони заходили далеко, їх тішили зойки.

Віктор неохоче доглядав сестриних дітей. Він розумів, що його погляд — нездоровий. Він зводив їх у Музей страхіть історії. Багато років він колекціонував фотографії. Деякі були з тих журналів, які лежали в нього під ліжком; інші — знімки з таборів смерті, одна-дві — з часів Голоду. На одній з останніх було голе тіло хлопчика з відрізаним пенісом — ця картина спливала Вікторові перед очима, коли він намагався заснути. Він і думав зняти це фото зі стіни — та потому вирішив, що пам’ятати — важливіше, ніж спати. Усе одно зі сном найкраще допомагав вісімдесятивідсотковий варіант — горілка.