Ми їхали до Волтера Енка. Волтер колись був диякон, а зараз, у середині шістдесятих, працював турагентом. Його пласка лиса голова нагадувала мені гриб. Очі він мав розкосі — татарська кров. От він з’явився біля дверей у помаранчевому спортивному костюмі.
Ми потисли один одному руки. Здається, він і засмутився, й відчув полегшу, побачивши нас. Батько про щось пожартував, аби його підбадьорити.
— Заходьте, будь ласка, — хрипко промовив пан Енко, — він нагорі.
Ми пішли за ним до під’їзду, рухаючись темними сходами з колодязем.
Фарба на стінах майже всюди облупилась, а голий тиньк укривали графіті. Пахло гнилим м’ясом, а перед якоюсь квартирою на другому поверсі ми помітили засохлий собачий послід.
Ми зайшли до вітальні, де на дивані лежав Віктор — притомний, але нерухомий, мов камінь.
На ньому були сірі вовняні штани і сорочка кремового кольору, заляпана чимось зеленим. Шкіра туго напнулася на кістках, вилиці стирчали тверді, мов зуби. Віктор важко дихав ротом і раз у раз облизувався, ніби собака, який хоче пити. Кліпав червоними очима — і важко було сказати, чи він нас упізнає. У його сивій бороді заплуталися крихти хліба та шматочки їжі.
— Він іще не зовсім отямився. Прийшов до мене вчора ввечері отак, — пан Енко показав на майже допиту пляшку горілки на брунатному килимі біля лакованого кавового столика.
— Пане Енку, допоможете нам знести його до машини? — спитав батько.
— Так, звичайно, та, може, спочатку кави вип’єте?
— Дякую, пане Енку.
— Будете?
— Та нам би його просто до машини — і додому.
— Я вас не засуджую. Розумієте, він так не вперше до мене приходить.
— Правда? А Ада знає?
— Ні, звісно, ні. Вона така, визначальниця.
— Хто?
— Ну, як начальниця: всім визначає, що робити і як, — таке діло. А якщо хтось не такий, як їй треба, то мусить змінитися.
— Що він тут робить?
— Може, кави? — благально подивився на нас пан Енко.
— Трохи води, — здався батько.
Ми пішли за Волтером до кухні. Стіни там були облуплені, стеля — як у печері. Де-не-де обсипався тиньк і було видно дранку. Раковина була повна брудного посуду з присохлими слідами жирної їжі та підгорілої картоплі. Стоси тарілок також стояли на столі. Я нарахував три відкриті бляшанки персиків і ще кілька — з горохом і кукурудзою. У мисці з молоком біля холодильника плавав тарган.
— Не дуже мені господарство ведеться…
— Та й мені.
Пан Енко витяг звідкілясь три чисті склянки.
Відкрутив кран.
— Колір, щоправда, та то нічого…
Вода мала світло-помаранчевий відтінок.
Батько випив її, ніби шампанське, прицмокуючи губами.
Коли ми повернулися до вітальні, Віктор уже сів. Дивився на мене каламутним поглядом.
Пан Енко тихо прошелестів:
— Знаєте, містере Пітере. Громада. Вони не зрозуміють. А от лікар… Ви ж людей знаєте.
Він ніяково всміхнувся до батька.
Я стояв на тому самому місці й дивився на тінь від фіранки на брудного кольору килимі.
— Тільки тут він може бути собою. Він веселий. Постійно щось смішне розказує. Іноді — про сестру.
Уявити Віктора веселим було дуже складно.
Ці двоє були коханцями — чи просто настільки близькими, наскільки могли. Я передчував це тоді — а тепер добре розумію. Віктор був там постійно. Волтер брехав нам, і брехав би далі, й це було нормально — вибору він особливого не мав, адже не міг так просто розповісти правду про своє життя: громаді б це не сподобалось. Іммігранти бажали демонструвати суспільству певне обличчя: при краватці, при дружині, зі вчасними виплатами за іпотекою, з дітьми-спортсменами. Вони не мали такої впевненості, щоби показати себе справжніх: їх жахало те, що видавалося їм власним темним боком.
Батько допоміг Вікторові спуститися сходами, а я відчиняв двері. Було тепло, радіо обіцяло дощ.
Іноді я забуваю, що це мені уявляється.
— Хочу додому, — сказала Адріана.
Нам довелося вкласти Віктора в ліжко і повернутися до кухні.
Алекс ховав очі.
— Я хочу додому, — промовила Ада, звертаючись до батька.
— Годі. Я їду назад. Щойно Віктор отямиться.
— Адріано!
Її очі заплющилися, ставши схожими на довгі дужки. Вона прихилилася до стіни, закинула біляву голову, подивилася на стелю, стисла руки в кулаки. Це було цілком вірогідно… Вона може забрати Віктора додому — чи, може, хай би він лишався жити в пана Енка…
Ми ніяково вийшли, і я пошкодував, що поїхав із батьком.
Алекс мені так просто цього не пробачить.
Уже пізно ввечері, їдучи затишними передмістями Форт-Гіллса, куди ми переїхали рік тому, я міркував про роздоріжжя людських доль. Заведено вважати, що невдачі — це школа для характеру. Та якщо поцікавитися, ким є ті, хто вважає за право спокійно робити такий висновок, то їхній досвід просто насмішить Аду, а авторитет поблідне перед тією мудрістю, що оселилась у тілах і серцях жертовних агнців, яким горло перерізали не до кінця…
Читать дальше