Аскольд Мельничук - Посол мертвих

Школа поглинула мене. Я почав грати в теніс. Але, можливо, тому, що батьки наполегливо працювали над асиміляцією, я спіймав себе на більш стриманому, ніж вони, ставленні до життя. Нових друзів заводив повільно. І при тому, що добре вчився, я нудьгував за галасом тих вулиць, де ми жили раніше, на яких завжди були люди, і дедалі більше сумував за Круками.

Алекс не хотів, аби я їхав. Він часто телефонував мені, та жодного разу не приїхав у гості, завжди в останній момент придумуючи якусь перешкоду. Натомість він кликав мене до себе, що було принадно та нескладно. Мене вабили почуття постійної кризи, дух анархії та запах болю в кімнатах старого району, химерна мова, лайка, незрозумілі погляди і задушливі, потужні запахи капусти й диму, килими на сходах, нездорові бажання, які розквітали під мигтінням неону на вивісках цілодобових їдалень, де хтось завжди був у скруті, а тиха присутність смерті по кутках звеличувала життя. Тут невідступна хмара минулого допомагала мені бачити свіжим оком сонячні дні.

Сталося так, що того самого тижня, коли Гетті, в якої був вовк, поїхала вчитися до коледжу (цю подорож вона відкладала цілий рік — працювала і збирала гроші), Пол рішуче захотів іти до армії й, сівши в автобус до Джорджії, поїхав на навчання. Дорогою від почав хвилюватися. Він сидів поряд із якимось хлопчаком із Річдейла, чий рот просто не закривався: він цілу дорогу балакав про те, що незабаром буде расова війна.

Пол гадав, чи побачить колись свою сім’ю. Він думав про зраду Гетті й почував, як у його серці ворушиться прощення. Після війни, коли вона закінчить коледж, якщо він буде живий, вони можуть почати все спочатку.

До Ади він ставився менш поблажливо. Останні кілька років вони щодня сварилися: йому були осоружні її намагання контролювати його; понад те він напівсвідомо винуватив її в тому, що пішов батько. Пол роздумував, чи радіє вона з його від’їзду — він-бо нагадував їй Льва. Пол жував цигарку і заплющував очі, цілим серцем бажаючи, щоби цей говіркий маніяк прикрутив звук.

Тим часом Адріана сиділа сама у спальні й плакала, а Ніна та решта померлих дивилися на неї.

— Тобі що, жити набридло? — сказав Алекс, коли Пол розповів йому про своє бажання йти на війну.

В’єтнам залишав дуже недобре враження — хай би там що казав хороший Ніксон. Подивившись на декого з них на в’їзді до Чикаґо, Пол відчув захват: хлопці, ледве старші за нього, діють у світі, який йому здається неймовірно далеким і закритим. Зі ставленням до гіпі він не визначився, та інстинктивно не довіряв поліції: поліцейські нагадували йому батька.

— Ну й нехай, — знизав плечима Пол. — Хай навчать мене чого-небудь, окрім будови двигуна. Заради Бога, мені ж уже дев’ятнадцять!

Алекс не знав, що на це сказати. Він прочитав у якомусь вірші: «Христос зійшов із хреста…». Алекс хотів із ким-небудь поговорити, але найближчим до ідеалу вчителя-співрозмовника був його вчитель малярства, з котрим він говорив лише про мистецтво, не наважуючись вийти за межі цієї теми, і, хоча це й допомагало Алексові розширити власні межі, він потребував більш життєвих настанов.

На конверті стояв штемпель Сіетла. Ада залишила конверт на комоді, де він і знайшов його, повернувшись зі школи. Уся пошта з В’єтнаму йшла через Сіетл.

Алекс розкрив конверт не відразу. Він іще ніколи не отримував листів — лише записки від дівчат у школі.

Тими днями Алекс був заклопотаний: учитель залучив його до участі в конкурсі, й хлопець годинами працював над акварельним малюнком із крилатим будинком. Алекс ходив районом і малював ескізи. Наскільки інакшим усе здається, коли сповільнити крок! Він бачив шорсткість цегли у візерунках світлотіні. Якщо просто дивитися на речі, вони у відповідь дивляться на тебе. Він придивлявся до взуття у вікнах «Kolber Sladkus», до манекенів у вікнах «Gimbels», до мавзолею ратуші. Настав квітень, дні були довгі, тож він ходив допізна. Кілька разів розмовляв телефоном із Гетті, яка повернулася до звичайної школи. В Індіані вона не почувалася щасливою, запитувала про Пола, та, як видавалося, не менше цікавилась Алексом.

І ось одного вечора він розкрив конверт від Пола. Сидів сам-один на ґанку і курив. Хоч у листі було всього кілька речень, кривулясте Полове письмо заповнило ними ледь не цілу сторінку:

Любий Алексе!

Тут спека. Ти в такій ніколи не бував — хіба що бував там, де я не знаю. Комарі тут здорові, як птахи. Кругом косоокі, і скоро буде час закинутися, розумієш? Я так за Рузвельтом скучив — віриш?