Аскольд Мельничук - Посол мертвих

Ми з Алексом говорили про Пола, йдучи понад залізницею. Минуло тільки зо два роки, відколи ми фантазували, як утечемо на Кіс через Ньюпорт-Ньюс, а скільки всього змінилося. Тепер я мешкаю в іншому районі; Алекс, здається, дуже гостро переживав різницю між умовами нашого з ним життя, і хоча він ніколи нічого не казав про моїх батьків, але про себе говорив так, що було зрозуміло: ми вже не в одній команді, яка долає ті самі бар’єри. Він почувався загнаним у кут, я це бачив, — а позбутися такого почуття, коли воно з’являється, складно. Відбиваєшся, а воно повертається.

Розповівши про подорож до Атлантик-Ситі, він пояснив:

— Пол мав кудись піти від Ади. І я — теж. Вона хоче від нас чогось, чого ми не можемо їй дати.

— І чого ж саме?

— Важко сказати.

Він мав материні очі, батьків ніс і власну крихку статуру. Відпустив своє бронзове волосся до плечей. Алекс носив водолазку, замшевий піджак і моряцьку шапочку, наслідуючи поета Ферлінґетті, чию книжку він знайшов у букіністиці на Ліберті-стрит і купив завдяки назві: «Коні-Айленд розуму», — бо бував у цьому парку розваг. Алексові також подобався «Ловець у житі», й він часто розводився про те, скільки на світі фальшу, хоча, гадаю, Ґолден Колфілд йому здавався неправдоподібно чистим. Його хлоп’ячі дивацтва й одержимості на той час еволюціонували і залишали симпатичне враження: Алекс мав значно більший, аніж я, досвід грубих сторін життя, а отже, як видавалося, самої дійсності! Я не сумнівався, що він уже спав із дівчатами, хоча ніколи мені про таке не казав. Попри все, що він бачив у житті, й те, що почував до матері, Алекс, здається, не сумнівався, що врятувати його може тільки дівчина.

Водночас я помічав дещо іще. Хоч Алекс умів жартувати і веселитися, його нарікання на суспільство часто набували грубої форми, ніби він знає значно більше за інших і має право вчити нас, що у світі негаразд. Алекс мав схильність до завищеної самовпевненості. Віктор прищепив йому смак до алкоголю, а напившись, Алекс ставав схильним до нападів гніву, як і Пол, — і мало що його тішило більше, ніж говорити про життя п’яними вустами.

Алекс перетворювався на богемну особу з робітничого класу, ставав частиною маленької, проте помітної групи, члени якої намагалися культивувати тонкі почуття в такому середовищі, де й надалі панували важкий кулак і лайлива пелька. У шістнадцять років він уже встиг рік попрацювати на складі місцевого супермаркету; мені батько влаштуватися на роботу не дозволяв. Однак Алекс і надалі читав і малював із більшим запалом, аніж той, який я почував будь до чого, і хоча й не переміг у тому конкурсі, до участі в якому його запросив учитель, але почувався цілком упевненим у своєму таланті й говорив про себе як про художника. Мистецтво було далеке від життя більшості емігрантів і мешканців Рузвельта — і, навіть просто називаючи себе митцем, Алекс і віддалявся від безпосереднього оточення, і створював навколо себе захисну ауру, яку інші поважали.

Адріана відчайдушно тужила за своїми друзями по той бік океану. Вона пішла з однієї їдальні, звільнилася з другої через те, що переплутала замовлення. Іноді телефонувала вночі моїй мамі. Мама казала, що Адріана ніколи не скаржилася, натомість багато говорила про стару країну, згадувала в деталях, як вони гралися разом, пригадувала вулиці, на яких гралися… Мама терпляче її вислуховувала, та не бажала глибоко занурюватися в Адине життя.

На кілька тижнів у проміжку між різними роботами Ада опинялась удома з братом, котрий цілими днями пив і дивився телевізор. Вона почала зав'язувати собі життя. Помешкання Круків стало фортецею самотності: кожен із мешканців дедалі глибше занурювався у світ власних фантазій та ілюзій. Ада настільки усунулася від усього, стверджував Алекс, що дзеркала образились і перестали її відбивати.

Він помітив це, коли зайшов до її кімнати і сказав матері, що виходить із дому. Вона лежала, згорнувшись на подвійному ліжку, звідки багато днів не вставала, її очі не мали виразу, губи були бліді.

— Мамо, — сказав молодий чоловік із волоссям до плечей. — Я незабаром піду.

Вона лежала, ледве дихаючи, порожніми очима дивилась у стелю. Виходячи, він поглянув у дзеркало і побачив, що в ньому на ліжку нікого немає.

— Мамо, встань і поїж!

Вона не поворухнулася. Що ж робити?

— Мамо, припини!

Він хотів піти з дому: розумів, що якщо цього не зробить, то скінчить так само, як Пол.

Вона хотіла, щоби він лишився.