Аскольд Мельничук - Посол мертвих

— Облиш мене, — сказала вона.

Наляканий, Алекс тихо вийшов і знайшов дядька Віктора, який сидів у своїй кімнаті, дивлячись старий чорно-білий телевізор.

— Вип'ємо? — спитав Віктор.

— Ага, — сказав Алекс.

Віктор налив йому горілки і приготувався слухати. Алекс говорив — а в якийсь момент Віктор підвівся і закружляв на місці. Він крутився і крутився, аж Алексові почало паморочитись у голові, й гнів його змінився здивуванням.

Пізно вранці в суботу — у квітні того року, як я пішов у сьомий клас, — я попросив батька підвезти мене до Рузвельта: він саме їхав туди до колишнього пацієнта.

Я зайшов до Круків без попередження.

Мені відчинила Адріана з цигаркою в руці. Вона трохи закинула голову, показуючи обличчя з найбільш вигідного боку. Навколо її очей темніли кола, наче їх, ніби правильні номери відповідей, обвів у тесті схвильований учень.

Побачивши мене, вона всміхнулася.

— Його немає, — сказала Ада, — але заходь.

Вона посадила мене на твердий стілець у вітальні. Усі штори було опущено. Я чув, як у сусідній кімнаті кашляє Віктор. У квартирі було душно і накурено. Так я вперше побачив шпалери зі сценами полювання, наклеєні на честь Антона. Дивлячись на неї, я насилу впізнавав ту красуню, котру, підстрибнувши, поцілував кілька років тому. Проте її присутність наповнювала кімнату. Фіранки бриніли нею, стілець послужливо ставав навшпиньки. Хоча вона ще не промовила і слова, її очі — такі схожі на Алексові — засяяли, наче вона почула мої думки.

— Ти нагадуєш мені Антона, — сказала вона, дихнувши винним запахом.

— Поета?

Здавалося, ми обоє стерли той невдалий виступ із пам’яті.

Я знизав плечима. Мене не надто тішило порівняння з поетом. Ліпше б із рок-зіркою, з космонавтом…

— Мати, певно, тобою пишається, — ні з того ні з сього сказала вона.

Я знітився й відвів погляд.

— Алекс — гарний художник, — сказав я, не даючи тиші, яка чигала на зелених шпалерах, ковтнути нас.

Ада подивилася на мене, мовби я — це дослід, який її дещо напружує.

— Мене колись прозивали жирафою, — тихо розсміявшись, промовила вона.

Вона простягла руку і погладила мене по голові. Я був із батьком у перукарні, де мене підстригли під їжачка. Мені раптом захотілося мати таке довге волосся, як в Алекса. Від дотику Адиної руки до осоружної щетини мене пересмикнуло.

Віктор знову закашляв. У помешканні внизу хтось поставив платівку з «Травіатою» (мама дуже любила оперу, постійно брала платівки у бібліотеці, тож я часто слухав музику разом із нею).

— Ти як поет, — повторила вона, опустивши повіки над палахкими очима.

Повітря було вологе, і я відчув, як у грудях і в руках поколює. Ада закурила.

Її обличчя було дуже близько до мого. Я майже відчував запах диму та їдальняного жиру, що пробивався крізь запах мила.

Вона взяла мене за руку, погладила пальці, приклала до чола, до носа, торкнулася ними губ, підборіддя. Урешті піднесла мою руку собі до грудей, і ми обоє тихо ахнули.

Вона приклала мою руку до грудей…

Це тривало всього кілька годин — хоч би що це означало: час гнучкий, і не виміряти його ні хвилинами, ні піщинами, ні водою в клепсидрі. У якомусь сенсі кінця тому не було.

Нас охопили те піднесення і та гострота відчуттів, які супроводжують перехід будь-якої межі. Ми знали: те, що ми бачили в житті, що робили, змінити неможливо, і, певно, саме цього й хотіли — іншого, зміненого світу.

Вона поклала мою руку собі на груди. Адріана мала на собі блакитну сукню, просту, як небо. Чи моя рука, чи її тіло спітніло: я пам’ятаю вологість і трохи липку тканину, напнуту соском. Це не були перші жіночі груди в моєму житті. Перші належали Долорес Ґарсії, яка дозволила мені трохи познайомитися з цією частиною тіла минулого місяця на горищі свого будинку. Та ці груди були більші, розлогіші — зовсім інакші. Її зелені очі не витримали, спрямувавши погляд на мене. Відбулося щось химерне: вони раптово розплющились — і я провалився в них, як парашутист у вільному падінні. Її витримка відмовила. Я продовжив.

Невдовзі сукні на ній уже не було — і я дивився на бліду веснянкувату шкіру сорокарічної жінки. Може, десь плоть обвисла чи взялася складкою — але то було видовище, яке можна порівняти хіба що з Атлантидою, з місцем поза часами. Решта її одягу розчинилася, ніби цукор у воді. Вона була обгородженим садом, де росли гранати, камфора та нард. Нард і шафран, пальми та цинамон, ладан, джерело живої води, потоки ліванські. І я збирав миро і споживав молоко та мед.