Аскольд Мельничук - Посол мертвих

Я вступив до коледжу в Бостоні. Невдовзі після приїзду мені зателефонував Алекс, який сказав, що сам переїжджає на північ.

Круко нікуди не вступав. Він бажав студіювати малювання, та сам перший визнавав, що не має належної дисципліни, а Аді бракує зосередженості, щоби його спрямовувати. Їдучи за мною, він хотів спробувати нове життя.

Я сказав, аби він зателефонував мені по приїзді; коли ж він зателефонував, я не мав часу побачитися з ним.

Він залишив позаду Рузвельт, Віктора, матір з її релігійними маніями. Винайняв кімнату в гуртожитку YMCA [12] Молодіжна християнська асоціація — всесвітня організація, що діє з 1844 року. на Гантінґтон-авеню, прожив там місяць. Уночі лежав у ліжку й дивився, як його бажання пробігають над ним, наче павуки по стелі. Настав його особливий час на землі, й Алекса опанувало шаленство, непідвладне йому самому.

Та що він міг, окрім як здатися на його ласку? Алекс так і зробив, а тим часом Ада вирушила йому навздогін у листах, які він носив зі собою по кілька тижнів, не наважуючись розкривати.

Бажаючи до когось приєднатися, він долучився до Інституту творчого життя — групи, яку організував такий собі Серж. Розташовано цей заклад було у старому районі Квін-Енн у Сомервілі, який донедавна був робітничим містом, що його населяли здебільшого італійці й ірландці, де-не-де гаїтяни, — його можна було б назвати космополітичним, якби це слово не натякало на блиск, ніколи не притаманний тому місцю. Уявіть Париж без ліхтарів, без мистецтва, без оригінальної та цікавої архітектури. Триповерхівки, хащі антен, кімнати, прикрашені морськими мушлями. Будинки, ніби розбиті кораблі й острови загублених душ. У Сомервілі немає острівців блиску та розкоші на кшталт Бреттл-стрит у Кембриджі, паризької Рю-Вожирар, нью-йоркської П’ятої авеню, римської Віа-Венето. У сорокових роках то було третє у світі місто за густотою населення. Біля кожного будинку з одного та з іншого боку — заправка чи ремонт глушників, усюди гаражі, СТО, автомийки, крамниці автозапчастин. Лагідні мадонни у блакитних сукнях прикрашають подвір’я літніх мешканців району, а різдвяні гірлянди, причеплені понад дахами, день і ніч натякають на цукеркову естетику гри «Candyland» [13] Популярна дитяча гра-ходилка. . Місцеві працювали на СТО, на тутешніх фабриках, набивали подушки, розставляли товар на полицях крамниць, торгували газетами, друкували на машинці, розносили страви у забігайлівках, мили посуд після макаронів, — Алексові здавалося, що він усюди бачить матір. Вони були хороші люди, стерпно ощадливі (хоч і жили у борг); працьовиті (хоч і примудрялися по сім годин на день дивитися телевізор) та загалом добрі, їм навіть подобалася власна справа.

За це Серж їх ненавидів. Саме на спинах цих людей зріс середній клас. Вони дозволяють собі бути вугіллям і мазутом у жарких печах багатіїв. Серж хотів, аби вони стали динамітом. Він склав прокламацію, яку роздрукував на ротапринті й розвісив у пральнях-автоматах і на телефонних стовпах по цілому місту:

У нашому Інституті знають, що головного в житті людина вчиться поза класом чи аудиторією. Ми знайшли спосіб навчити вас того, про що ви не дізнаєтеся за партою. У нас навчають мистецтв зради, шантажу, бійки, шахрайства, інцесту, брехні, сексизму, злодійства у структурованому середовищі. Ми навчаємо честолюбства, жадібності, хоті, ревнощів і гніву, доводячи людей до цих станів так, аби вони згодом могли їх контролювати. З певних причин ми, американці, потребуємо сьогодні такої освіти як ніколи. Війна навчила молодь, що багатьом речам настає кінець, а при тому напівтаємний досвід не дійшов до свідомості широких верств населення, так що тільки обрані розуміють, на що здатна людина.

Ми в нашому Інституті рішуче налаштовані зірвати запону з людської природи.

Алекс був приголомшений, коли довідався, що є люди, котрі бачать світ так, як і він. Я припустив, що вони психи, та він сприйняв ці нісенітниці серйозно. Можливо, навіть занадто серйозно. Алекс потребував структури, яка допомогла б людині, котра пережила хворобу зникомості. Він почувався самотнім човником у бурю, а світ нависав над ним подібно до велетенського айсберга — й Алекс цілим серцем жадав порятунку, не бажав бути розчавленим. Імовірно, Адина одержимість спогадами про її колишнє суспільне становище лютила його, й він зреагував на це, рухаючись у бік американської версії тієї політичної течії, яка поламала життя його батькам і їхнім родинам. Ада дедалі більше замикалась у собі, в ідеалізованому минулому, а її син тим часом гордо крокував до утопічного майбутнього.