Аскольд Мельничук - Посол мертвих

Я спитав його про дім.

Він почухав вухо.

— Ноги моєї там не буде. Я люблю Аду, та вона мене вбиває. Розумієш?

— Треба бути самому по собі, — погодився я, гадаючи, як би я жив без навчальної дисципліни. — А як малюється?

— Супер. Про Ґойю чув?

Я брехливо кивнув.

— От хто молодець! Як він війну показує… Заціни.

— Атож.

Ми випили.

— Про Ай чув? — запитав він за якийсь час.

Ай була однією з дівчат-Флорентин — сестра Гетті.

— Вагітна. Додому поїхала. Гетті — теж.

— Жартуєш!

— Усі вертаються. Не можуть цього уникнути, братухо. Усі, крім тебе.

— І тебе, — відказав я, і він підморгнув.

— Он-о, глянь, — він кивнув на блондинку біля дверей.

Йому хотілося гратися, наче ми досі були дітьми на канікулах у Кетскіллс. Невдовзі Алекса затягло у світ таких пригод, які мені в університеті не випадали, — у нас хіба що рідкісна демонстрація давала відпочинок від науки. На заняттях я був стриманий, із Алексом — опинявся на волі.

Алекс був одержимий. Вільний від материнської опіки, він почував, що світ готовий дати йому те, чого він жадає. Алекс не вирізнявся красою, проте аж бринів від ледве стримуваної енергії — так і світився нею, виблискував, наче фольга на сонці. Він опинився там, де все було невкорінене, невагоме, — і йому було легко перелітати від однієї жінки до іншої. Чи до матері? Чи так? Жодної з його дівчат я зблизька не бачив. Вони були ніби вода, в якій він раз у раз знаходив власне наморщене лице.

Іноді, випивши, він говорив химерне: казав, що речі з ним спілкуються, ножі просять, аби ними скористалися, ліжка благають поспати в них, одяг не бажає одягатися. Проте він завжди був схильний до фантазій, жертва хвороби зникомості, любитель вільних віршів, — і я ставився до цих дивацтв поблажливо.

Якось увечері я зустрів його у «Плузі» в похмурому гуморі. Він майже не підвів на мене очей, дивився в підлогу, ховався під ковбойським капелюхом.

Напевно, тоді були вихідні, бо в барі стояв гамір. Перехиливши кілька чарок, він запхав руку до кишені куртки з торочками, витяг синій папірець і простягнув мені. Я нахилився — мене штовхала юрба, я і сам був напівп’яний — і у тьмяному світлі прочитав:

Любий Алексе,

Я знаю, ти дуже запрацьований. Ми з Віктором живі, слава Христу. Беатриче возить мене до торгового центру, де працює Гетті. Пам’ятай: ми одна душа. Це — таємниця. Я хочу тебе відвідати, проте знаю, що ти важко працюєш. Не забувай своїх молитов. Найважливіше в житті.

Учора телефонний дзвінок сказав мені, що твій батько помер тиждень тому.

Попри не дуже доладну англійську, лист було написано акуратним, виразним почерком. Я здивувався, чому вона написала листа англійською, та подумав, що вона по-своєму хоче наблизитися до нього.

Я поклав руку йому на плече. Він скинув її, знизавши плечима.

— Бля!

Він замовив іще, потому поглянув, чи я платитиму.

— Слава Батьківщині, братухо, — сказав він.

Скрипки з музичного автомата гойдали залу, мчали, наче змилені коні, які прямують додому. Сусід у синьому хокейному светрі, певно, штовхнув Алекса під лікоть, бо той упустив кухоль на підлогу, — кухоль розбився. Мій друг різко розвернувся і вилаявся:

— Ах ти, суко, чмо ірландське!

Вийшла та сама пам’ятна сцена в парку Вариненко — тільки без рятівної появи офіцера Майка. Над моїм особистим простором із Алексового боку нависнув, роззявивши рота, стрижений бичара в синьому светрі.

Не встиг я стримати його, як Алекс стрибнув на того здоровила, обхопивши йому шию тонкими руками.

Родео тривало кілька секунд — і Алекс опинився на підлозі, а ми обоє відтак за дверима, і розчервоніла юрба рохкала та вигукувала нам услід глузливі вказівки, куди йти. Алексів капелюх лишився заручником.

Я потяг Алекса по грязюці геть. Ліхтарі в тому кварталі не працювали, і можна було виразно розгледіти темні, як вени, прожилки на ясному місяці. Алексові текла з носа кров, один зуб розхитався. Коли ми відійшли так, що нас не було видно з бару, він набрав жменю снігу й занурив у нього обличчя, а я стояв поряд, сторожко озираючись.

Невдовзі після того, як отримав листа про батька, він усе-таки наважився поїхати до Ади. Потому він описував мені ту поїздку болісно і детально. Вона вийшла до дверей у червоному халаті. Побачивши його, закліпала, наче не до кінця була певна, хто перед нею. Опустила погляд, поправила окуляри. Раптово вона постарішала. Пов’язала хустку — Алекс такою її ще не бачив. Помаду було розмазано, ніби вона щойно спала.