Аскольд Мельничук - Посол мертвих

Вона говорила, як маленька, благаючи розради, якої він дати не міг. Він дивився, як її обличчя сповнюється образи.

— Чому ти слухаєш? — запитала вона.

— Що?

— Ти тут заради історій. Свої власні маєш?

— Маю, — захищався Алекс. — Багато. Але не можу розказати.

— Чому ж?

— То не історії, які син розповідає матері. Навіть не ті, які син розповідає батькові. Та й усе. Радше це те, що грішник розповідає священикові. Тільки я не маю знайомих священиків…

— Та можна подумати…

Вона відкинулася на стільці, знесилена, і заплющила очі. Алексові здалося, що вона заснула. Повіки її мляво піднялись, очі за окулярами здавалися побільшеними:

— А я знаю чому. Бо ці — кращі. Мої історії кращі за твої.

Вона запхала руку в кишеню його светра і витягла цигарку, підпалила важкою срібною запальничкою, що лежала на столі.

Він стерпів цю образу мовчки, зробив паузу і завдав удару у відповідь:

— Невже так-таки й усі кращі? Кожного разу в нас та сама фігня! Набридло. Ненавиджу старий світ!

— Я знаю, — відказала вона, випускаючи кучерик диму. — А коли вже йтимеш, не забудь вимкнути світло!

В автобусі до Бостона він сів позаду і закурив. У грудях угніздився гострий біль, пульсував перед очима. Він натиснув двома пальцями на повіки, та це не допомогло, потекли сльози. Ті задоволення, за якими він гнався, не могли змити горя, від якого він утікав. Він бачив материне лице так само виразно, ніби вона сиділа поряд, наклеювала в буклети зелені акційні купони, розмовляла з Ніною та з іншими братами і сестрами. Думка про втрачених дядьків — одних живих, інших мертвих — викликала в нього сум’яття. Він згадував Полові балачки про систему — систему, яка стоїть за всім. Так багато іммігрантів добре прижилися в Америці. Пасинки нового світу. Повз вікна пролітали фари. Які ми самотні тут. Алекс витяг із кишені фляжку з м’ятним шнапсом і зробив ковток. Згадав про ковзани при місяці — спогад, який берегли його батьки, — про Пола в червоній шапці за кілька метрів попереду. Ну, от що сталося з усіма?

Потому він закохався, і я не бачив його майже півроку. Він кілька разів телефонував і казав мені про неї, та ми не зустрічалися. Я тільки знав, що її звати Гелен і що вони працювали разом. Що вони робили, куди ходили, залишалося загадкою. Зрештою, мені було не дуже й цікаво, бо того року я вирішив учитися на медика і тяжко працював над курсовою, яка мене тішила, проте не захоплювала; мені було приємно взятися за те, що я вважав родинною справою, та не міг зрозуміти, звідки в мене така відчуженість — наче я на кораблі й дивлюся на море.

В Алекса з Гелен усе скінчилося погано. Якось уночі він мені зателефонував і сказав, що вона пішла. Вочевидь, п’яний, він повідомив, що повернувся до Інституту, — а я і не знав, що він звідтіля пішов. Тепер можна було бачитися знову.

Не знаю, коли Алекс знюхався з кримінальними елементами, та якось увечері він повів мене на вечірку з екзотичною танцівницею, котру звали Бутс, і з двома її друзями, а також із чоловіком, про котрого мені сказали, що він гангстер, і з його дівчиною (теж танцівницею) до одного будинку у Фрамінгемі. Це місце кипіло, нагадуючи сільський заїзд, господар якого — Каліґула. З колонок гримів Джимі Гендрікс — один із тогочасних почесних покійників, — неначе намагався викричати себе з могили. Там я бачив таке, в існування чого поза екраном би не повірив. У глибині тієї діри, біля тріскучого каміна, якась жінка влаштувала закрите шоу для гостей, котрі тіснилися на червоному шкіряному дивані. Танцюючи перед каміном такої висоти, що в нього можна було зайти (він жарко горів, попри те, що надворі вже буйно квітла форзиція), вона стягнула зі себе сині джинси, розстебнула синю джинсову ковбойську сорочку…

У кухні я знайшов Бутс: вона прихилилася до стіни, заплющила очі й жадібно затягувалася косяком. Вона мала вузькі очі та сильно витягнуте обличчя. Я попросив її поділитися, ми розговорилися. Я закохався біля кухонної раковини. Залицяння було коротке, медовий місяць — блискавичний. Розлучення теж відбулося раптово й моментально. Як і коли я дістався додому — не пам’ятаю.

Тривалий час після того я не відповідав на Алексові дзвінки. Я не міг триматися з ним: його життя було довгою кораблетрощею, нескінченним розривом особистості та «я».

Алкоголь, наркотики, жінки: у віці крайнощів Алекс поводився відповідно — й урешті поплатився.

Як і Аді, йому було важко втриматися на роботі. Роботу він підпорядковував особистому життю. Суперечки з начальством здавалися його другою натурою, а спізнення — правом. Після сварки зі Сержем він пішов з Інституту й повернувся до YMCA. Приблизно тоді само він почав читати містиків: Беме, Екгарта, Вайля, — неабияк популярних у богемному середовищі.