Аскольд Мельничук - Посол мертвих

Якось увечері влітку після мого першого року навчання на медика Алекс зателефонував мені й сказав, що лежить у лікарні в Джамайка-Плейн [16] Район Бостона. , і наступного дня я сів у трамвай і поїхав його провідати.

Від липневої спеки вікна запітніли. Чоловік із подвійним підборіддям і з рідкуватими сірими патлами прихилився до металевої стіни, сподіваючись охолодитись, а ми тим часом торохтіли повз Музей мистецтв, де на картині Далліна індіанець верхи на коні звертається до Великого Духа. Тільки старенькій кореянці в зеленому сарафані спека, здається, зовсім не докучала: вона сиділа й мугикала мелодію з телефільму.

Позірний медичний спокій палат психіатричної лікарні: проходячи повз її пацієнтів, зовні надзвичайно стриманих, я аж захотів заспівати на ціле горло пісню з фільму «Співаючи під дощем» [17] Комедія-мюзикл 1952 року. і в кульмінаційний момент викинути у вікно який-небудь стілець. Лікарня нагадувала мені школу, тільки замість парт лежали матраци й у повітрі стояв дух спирту для зовнішнього застосування.

Алекс сидів на ліжку й уважно розглядав якісь кольорові ксерокопії. Щоки його округлилися, він відростив вуса.

— Тобі личить, — сказав я про них.

Я показав на папери в руках Алекса.

— Ґойя. «Третє травня», — пояснив він.

Алекс дав мені аркуш: чоловік у білій сорочці й у штанях гірчичного кольору стоїть перед розстрільним загоном, заклично та злякано здійнявши руки.

Сім катів без облич ціляться йому в груди, наставивши довгі дула.

— Ґойя бачив, як просто під вікнами його дому солдати Наполеона розстрілювали людей, — сказав Алекс.

Я кивнув, віддав йому аркуш, гадаючи, звідки Алекс це знає, з яких джерел він збирав окрушини знання — історичні й усякі інші.

— Я беру їх за взірець, — пояснив він, даючи мені пачку помальованих паперів.

Я погортав: начерки різних частин тіла, виконані пером.

— Назву це «Російська революція».

— Важливо не припиняти роботи, — зазначив я.

Він кивнув. Потому знизав плечима і показав на бежеві стіни.

— Ну, тут принаймні нарешті чисто, світло ітеде, — сказав. — Закурити є?

Я дав йому куплений по дорозі блок «Мальборо».

— Ходімо в люди.

У почекальні на вікні сиділа самотою жінка в рожевому халаті й зі сіткою для волосся на голові. Побачивши нас, вона спохмурніла.

— Дивися, тарантул висмоктує мізки негрові! — закричала вона, показуючи на мене.

— Привіт, Сал, — лагідно сказав їй Алекс.

Вона встала, піднесла обидві руки до рота і зробила такий рух, ніби щось розгризає. Тоді, голосно тупочучи, вийшла.

— Це Саллі. Сідай, — Алекс показав на вініловий стілець кольору морської хвилі.

Здавалось, Алекс перебуває під дією заспокійливих, але не зовсім в апатії.

Я спитав його, як він почувається. Він сказав, що радий із відпочинку. Вийшовши з лікарні, він збирався знайти роботу і присвячувати якнайбільше часу мистецтву.

Він запитав, як справи у мене, я розповів про навчання. Пам’ятаю, що згадав про одну дівчину — високу, жваву, чорняву, котра, здається, трималася на безпечній відстані від решти групи і з котрою я ще не розмовляв. Вона була, вочевидь, обдарована і подобалася викладачам. Тоді я навіть гадки не мав, що розказую про Шеллі, яка через багато років стане моєю дружиною.

— От погодься, — зажадав він. — Ти ж завжди розумів, що я тут скінчу.

— Ти ще нічого не скінчив.

— Гаразд. Перепочинок. Я сам казав.

Його зрив почався з видіння. Алекс сказав, що пояснити його не може, та воно його змінило. Ніщо не було реальним — цілий світ був ілюзією. Це не таємниця — її знають мільйони людей.

У його голосі не було фанатичного надриву, хоча він і дивився не на мене, а кудись поза моє ліве плече.

— Можна, я тобі розповім? Ти не проти? Мені то нічого, але треба ж комусь розповісти.

— Звичайно, розкажи.

— Я бачив у вікні напіводягнену жінку. На мене ззаду кинулася змія, а потому відсахнулася. Так, змія, — повторив він. — І чорний чоловік із валізою виходить із поїзда на якійсь глухій станції. Отаке…

— І все?

— Таке я бачив. А потому прийшов у таке місце всередині мене, де суцільне світло. Тобто вибухи. Екстаз, крутизна. А звідти я вийшов із трьома речами: Бог — усюди, та про Нього нічого не можна дізнатись, а хто каже, що може, той брехун; і, знаєш, оте, що завжди, про кохання. А решта? Політика. Просто, їбать, політика.

Він розійшовся.

— Не треба мені було про це говорити, — додав він.

— Чому?