Аскольд Мельничук - Посол мертвих

На обох похоронах погода була тепла і сонячна, що здавалося якимось жестом поваги та щедрості стосовно них, хоча від яскравості сонця того дня, коли ховали батька, мене нудило і лихоманило. Отець Дьорджин ставився до мене по-доброму, та прохолодно і не бажав робити наші стосунки чимось більшим, аніж короткочасне прагматичне знайомство. Він прочитав молитви за упокій, висловив співчуття, потис мені руку й пішов.

Найгірше мені стало, коли я побачив, як мало людей прийшло попрощатися з моїми батьками. Я і не розумів, як замкнено вони жили. Я не мав ані братів, ані сестер, ані дядьків, ані тіток. Наскільки я знав, мої батьки братів чи сестер не мали. Батькова мати померла ще до того, як він спромігся зібрати стільки грошей, аби привезти її до нас. Батько був чоловік товариський, але ні з ким особливо близької дружби не підтримував, а мати, котра так захоплено й віддано діяла в парафіяльній організації, живучи в Рузвельті, у новій громаді загубилася. Тільки одна людина прийшла на обидві панахиди — Ада.

Обидва рази вона спізнювалася, трималася десь позаду й ішла заздалегідь, аби я не встигав подякувати їй, що вона прийшла.

Пізніше, опинившись самотою в батьковому домі, я почувся слугою, котрого поховали живцем разом із фараоном у піраміді — тільки фараон спочивав не тут. Будинок стояв наче наляканий, затамувавши подих, не знаючи, що робити далі, — немовби батькова смерть натякала будинкові на те, що і його корисність обмежена. У вітальні, під високою, наче в соборі, стелею та вікном на цілу стіну, що виходило на сосновий гай, висіла велика картина з бурхливим океаном — і я дивився на зелені, чорні й бузкові хвилі. Я навіть достеменно не знав, де народилися мої батьки: назви міст знав, а вулиць — ні.

З якої химерної країни вони втекли? Чому її доля така похмура, таке непевне її визначення? Зі мною вони говорили англійською, а з іншими і далі спілкувались українською, а я не почував потреби розпитувати їх про батьківщину — до сьогодні. Вряди-годи мати варила вареники — страву на кшталт равіолі, — які, вона казала, готувала для неї її мати, проте кухня мене не цікавила — як не цікавила й історія пшениці, й хімія сиру.

Я налив собі склянку червоного вина і відкинувся на дивані. На порожню годівницю сів птах кардинал, і я згадав, що забув купити насіння.

Я пригадав гру, в яку ми грали з Алексом, коли я, попри небажання моєї мами, ночував у Круків. Гра називалася «панахидка». У вузькому коридорчику біля Адиної спальні стояла здорова соснова скриня, в якій можна було вміститись одному з нас, — у ній родинні речі перепливали океан, а тепер там тримали одяг на інший сезон. Ми з Алексом по черзі грали роль покійника. То був час, коли він іще стверджував, що бачить Адиних привидів. Алекс підіймав жовте віко, і я тихо прослизав і лягав на м’яке ганчір’я, що пахло нафталіном. Алекс був розпорядник похорону та священик в одній особі й починав верзти довгу нісенітницю, відспівуючи «покійного». Тим часом я лежав у скрині, уявляючи, як воно — бути мертвим. Алекс не поспішав закінчувати своєї служби, пародіюючи печальні церковні обряди нашого дитинства. Я пам’ятаю, як глибоко я занурювався в себе й у темряві чув якесь шурхотіння на підлозі, уявляв, що бачу павуків завбільшки з кулак, із ногами-ходулями, вкритими щетиною, а на кінцях вони вигинаються й утворюють блискучі гаки з губами… Наді мною Алекс продовжував імпровізовану панахиду. Опісля він сідав на віко, і я не міг вилізти, він не відповідав, коли я кричав, і, намагаючись вибратися, я, пригадую, думав, що пекло — це таке місце, де ніхто не відповість на твій поклик.

Вікна у батьковому домі було відчинено, та вулиця в нашому просторому передмісті лежала тихіша, ніж цвинтар. Я довго був у своєму власному місті. У місті, яке тисне на людину так, що друзі змагаються між собою, а коханці поводяться, мов хижаки. Попри роки гри в теніс і всіляких тестів, я все ще ненавидів конкуренцію і гадав, як це світ потрапив у цю кабалу постійної боротьби та міряння силами. На третьому курсі медінституту я почувався на межі сил і, звичайно, був дуже вразливий. До пізньої ночі мене не покидали християнські думки, і я погано спав. Кілька разів за ніч уставав і випихав голову у вікно, дивився на незмигний місяць.

Тоді я і замислився про Аду. Ми з нею пов’язані. Ада приходила на обидва похорони. Вона не лише знала мене маленьким, вона й кохала мене юнаком. Я так довго її уникав через оте побачення вдень — і тепер вирішив зателефонувати. У найкращому разі я сподівався, що вона розповість мені щось про моїх батьків — те, що доповнить їхній образ у моїй уяві й утримає його там. А якщо вона не матиме чого додати до мого незнання, то я принаймні проведу кілька хвилин у товаристві людини, котра пам’ятає старе життя. Я не міг дочекатися ранку.