Аскольд Мельничук - Посол мертвих

Минула ще одна страшна ніч. Неспроможна заснути, вона задрімала десь під ранок і, здригнувшись, прокинулася від дзвінка у двері.

Біля дверей уже стояв Алекс. Поряд із ним — усе ще п’яний Віктор, якого привели ми з батьком.

Батько часто брав мене до роботи та виконання доручення в дуже дивних районах — аби я спокійно почувався всюди.

Він кудись зателефонував і досить просто виявив, де перебуває Віктор. Зранку в суботу ми сіли у батьків зелений «фольксваґен-жук» і вирушили до Ньюарка.

За кілька років до того я — з очевидних причин — зацікавився російською революцією. Швидко виявив, що практично нічого про неї не знаю. Наприклад, можна стверджувати, що старт революції дав піп Гапон 1905 року. Священик селянського походження був переконаний, що Христове послання можна практично застосувати до робітників у Санкт-Петербурзі. Він якийсь час жив серед них, побачив на власні очі їхні злидні й поспішив їм на допомогу. Прірва між бідними та багатими була шалена. Одна гілка царської родини володіла понад двомастами кілометрів берегової лінії й мала моду дарувати на свята одне одному гори. Так само робили королева Вікторія та німецький кайзер, обмінюючись пагорбами в Африці. Тим часом робітники тулились у хижках без електрики та без меблів. У темному приміщенні, де взимку температура могла падати нижче від нуля, ночувало по восьмеро людей. Римляни зі своїми рабами поводилися краще, ніж отаке… Гапона це обурило. Він виголошував пристрасні промови. Робітники йому довіряли. На відміну від багатьох тогочасних попів, Гапон був худий і аскетичний, не шукав способу збагатитися коштом чужого поту. Таємна поліція теж любила його — за чесність — і підтримувала. Проте, попри його вимоги поліпшити умови праці, нічого не змінювалося, — тож робітники вирішили пройти маршем по Санкт-Петербургу; організовував ходу сам Гапон. Після кількох місяців страйків практично всіх служб у Петербурзі зникла електрика і припинив їздити громадський транспорт; було запроваджено комендантську годину.

У неділю перед світанком почали сходитися десятки тисяч робітників. Їм казали, що на деякі вулиці заходити не можна — щоби не турбувати багатих. Гапон на ці обмеження вирішив не зважати. Одна група вирушила до Зимового палацу царя — і там на робітників напали поліція та військові. Загинули сотні людей. Гапон утік із країни. Його автобіографію «Історія мого життя» видали у Сполучених Штатах 1907 року. Коли він повернувся до Росії, то його вбили, — зробив це чи то агент поліції, чи якийсь есер, котрого буцімто зустрів російський письменник-інтриган на прізвище Сирін у будинку заможного емігранта Фондамінського в Парижі 1936 року, звернувши увагу на червоне ластовиння на руках агента, котрий, імовірно, задушив священика. Хай там як, а російська революція почалась. І, звичайно, певною мірою саме російська революція призвела до В'єтнаму, до цих смертей і сліз. Через попа Гапона ми з батьком тепер їхали у «фольксваґені» нетрями Ньюарка, шукаючи будинок пана Енка.

У 1860-ті роки Ньюарк був лідером американської промисловості. До того його називали найкрасивішим містечком на континенті. Тут винайшли пластик. Через сто років, улітку 1967-го, після вбивства Мартіна Лютера Кінґа, тут почалися заколоти. До міста певний час завозили багато наркотиків. Батько одного мого товариша, котрий працював на техобслуговуванні в Айронбаунді — районі Ньюарка, — одного ранку їхав на роботу. На світлофорі до його машини підійшло п’ятеро, і не встиг він утекти, як його витягли з машини і почали бити. Він був міцний чоловік, у школі займався спортом — і взявся відбиватися, через що його били ще дужче. Могли б убити, якби поблизу не проїздила поліцейська машина зі сиреною. Злочинці покинули його й утекли. Побитого доправили до лікарні, наклали йому шви, після чого він пішов на роботу, відпрацював додаткову зміну і поїхав додому. Наступного дня в місті почалися пожежі — і станція техобслуговування згоріла. Роботу йому довелося шукати кілька місяців, — цілий той час вони з дружиною активно сварились і стосунки між ними непоправно зіпсувалися. Такі вони — американські війни.

Колись Ньюарк був і містом поетів. Там народився Стівен Крейн. Цими вулицями ходив Вітмен. Будинки були в поганому стані, та було й дещо нове, яке дарувало надію, що все може виправитися, якщо люди справді захочуть.

Над канавою нависала чорна споруда на трьох ногах. Поряд був двір, де неначе готували сюрреалістичний гаражний розпродаж: зелені стільці з прорваною оббивкою, ящики з порожніми бляшанками, вежі зі шин… Посеред того всього лежав «вольво», як перекинутий жук чи як пес, який чекає, щоби хтось почухав йому живіт.