Аскольд Мельничук - Посол мертвих

Ада чекала, що він зцілиться. Сподівалася, що колись брат прокинеться — і знову буде собою, — та цього так і не сталось. У таборі під Воркутою йому зашивали розірваний зад, який уже не міг утримувати кал. Під час якогось допиту слідчий приніс відро очних яблук, витяг звідти жменю на стіл і подавив їх дулом пістолета, як яйця. Тоді згріб рукою рідину в посудину, потримав над бунзенівським пальником і почав із ложки годувати смаженими очима якогось в’язня — не його, слава Богу…

Вікторові подобалися діри відомого призначення у стінах громадських туалетів, підвали, зони відпочинку на трасі в нічний час. Йому не спадало на думку, що темрява не є необхідною.

Коли він почув, що Ада збирається до Англії, то запанікував.

Наступного ранку, коли він не прийшов снідати, Ада подалася до його кімнати поглянути, чи він спить, і побачила, що ліжко застелене, а Віктора немає вдома. Вона не надто стурбувалась, адже досить часто брат зникав на цілий день.

Коли він не з’явився і наступного ранку, вона почала хвилюватися. Зателефонувала моїй матері, а та — батькові до лікарні, — й він пообіцяв почати пошуки, якщо Віктор найближчим часом не повернеться сам.

Ада зазирнула до братової кімнати, подивилася на страшні фотографії на стінах, здригнулася. Дзвінок у двері повернув її до тями, і вона побігла відчиняти.

— Антоне!

За ранковими хвилюваннями вона геть-чисто забула, що він мав зайти до неї.

Його худорляве, пооране думками обличчя з надією дивилося на неї з-над дбайливо зав’язаної краватки.

— Заходь, — сказала вона.

Не встиг він переступити поріг, як вона почала:

— Як ти про художника чудово написав! Пам’ятаю його. І про оперу. Про матір, батька. Я просто їх відчувала.

Вони разом зайшли до кухні.

— Ти не їдеш… — зітхнув він і запхнув руки в кишені піджака, від чого трохи зсутулився.

— Я хочу їхати. Хочу! — сказала вона. — Кави?

Його серце калатало. Ада не бажала брати на себе рішення. Хотіла їхати, проте не уявляла, як почне все спочатку. Тут принаймні лихо вже відоме, шепотів їй страх.

— Ні. Треба їхати. Що тобі тут? Що тут?

— Річ у Вікторі, — вона починала сердитися. — Віктор кудись пішов. Зник. Не вперше, та коли його немає довше, як день, то в мене таке враження, ніби знову настав сорок другий рік.

Антон захвилювався.

— Я телефонувала Славі.

— Я переконаний, що з ним усе гаразд.

— Може, може — а от із моїми нервами зовсім не гаразд. Ну, чого він не міг обрати для цього інший час?

— Чи можу я допомогти? Тобі треба їхати, — промовив він, дивуючись із власного відчаю.

Яка користь від літератури, якщо вона не спонукає до дій?

Його худе тіло напружилося. Він буде стрілою. Протне їй серце.

Ада підійшла до нього й узяла за руку. У тому віці, коли в жінок виростає друге підборіддя, вона стала ще привабливішою, ніж раніше, мов остаточно прийшла у власне тіло, дивовижно не підкоряючись законам тяжіння. Зморщок майже не мала, а очі горіли непростим світлом.

— Як мало людей готові таке навіть промовити, — сказала вона.

— Мало хто.

— Я не можу. Зараз не можу. Коли ти їдеш?

З кожним словом її рішучість зростала. Навіть незважаючи на те, що Ада розуміла, що помиляється, зачиняє двері, які можуть вивести її на волю.

— Завтра. Та це не має значення. Ти можеш прилетіти пізніше.

— Можливо, — промовила Ада, думаючи собі: хтозна…

Вона схилилася над ним і поцілувала. Цілунок починався мляво, як просте прощання, та почав набирати сили.

Ада здавалася цілісною і зосередженою, проте внутрішньо вона ціла тремтіла, гойдаючись, немовби повітряний змій, на вітрі теперішньої миті. Антон тим часом неначе зник. Ада хотіла, щоби він торкнувся її, потягнув до себе, взяв — а він натомість відхилився і засмучено подивився на неї.

— Мені ні з ким поговорити, — сказав він. — Ніхто не розуміє того, що я бачив.

Вулиці та запахи сотні днів хмарою клубочилися навколо нього, й Ада дивилася на нього в сум’ятті, розуміючи, що чинить помилку, проте не в змозі вирватися з лещат моменту. Так само, як у дитинстві, вона відчула, що сім’я тримає її, наче пастка, що брат знову руйнує її життя, — так його попереднє зникнення почасти зламало їхню матір. Ми повторюємося, подумала вона, повторюємось. У цьому наша трагедія.

Коли Антон пішов, вона стояла в кухні й дивилась у вікно, а в голові мішалися картини з минулого та фантазії про майбутнє. Так само, як і під час війни, вона не мала часу замислитися. Мусила ходити на роботу, де красиво втрачала себе, виконуючи ті замовлення клієнтів, які могла виконати. Того вечора вона прийшла додому пізно і побачила синів перед телевізором. Віктора й надалі не було.