Аскольд Мельничук - Посол мертвих

Ада помітила, якого молочного кольору стали його очі. Чоловік був сліпий. Він ходив із ціпком, бо не бачив дороги.

Ада любила печену бульбу і завжди вела малих у чергу рано, поки страва була гаряча, а казани — повні. Тримаючи лице над картопляною парою, вона відчувала, як розчиняється в жарі земного плоду. Занурювати в картоплю олов’яну виделку було як занурюватись у гарячий пісок на пляжі. Їжа обпікала язик — і Ада всміхалася від того, наскільки їй байдужий той опік. Може, це слід було сприймати як попередження: біль став приправою, без якої все здавалося надто прісним. На мить вона забувала про братів і сестер, про рай і пекло, про велетенські питання попереду. Якби то можна було так сидіти вічно! Тоді Ада почувалася б найщасливішою з-поміж жінок.

— Ви Адріана Січ?

Ада розплющила очі. Перед нею стояла руда жінка, чиє обличчя здавалося знайомим. Таке в таборах — не рідкість. Одягнута вона була у квітчасту сукню.

Ада кивнула.

— Я тільки хочу сказати: ваш батько був великий чоловік. Я маю дати вам оце.

Жінка простягла їй якийсь конверт і пішла геть.

Дивно. Ада провела поглядом руду, котра швидко вийшла з їдальні.

— Що це було? — спитав Орест.

Ада не відповіла. У конверті був золотий браслет — не надто важкий на руці, не надто елегантний. Тоді вона пригадала жінку: то була та сама оголена купальниця на Чорному морі. Ада стільки років про неї навіть не згадувала. І, не здивувавшись із того, що її батьки мають певну власну історію, власне минуле, Ада відчула укол смутку: вона так і не дізнається, ким вони були.

— Вибачте, можна вас на хвилинку? — шепеляво звернулася до неї англійською якась жінка.

Ада, яка курила надворі біля їдальні, очікуючи на Льва з футболу, побачила незнайомку в добре пошитому діловому костюмі брунатного кольору. У жінки в руках були блокнот і олівець, а на одному оці — зелена пов’язка.

Ада і Лев учили англійську мову, і вона зраділа, що зрозуміла питання, проте збентежилася.

— Вибачте, я не дуже добре говорю англійською. Що з вашим оком?

Тепер Ада мала трохи часу, щоби переглядати журнали на кшталт «Life» і читати не лише популярних письменників, як-от Стефана Цвейґа та Франца Верфеля, а й, наприклад, Орвелла, чию «Ферму тварин» один її друг переклав українською, хоча їй дужче подобався оригінал.

— Кон’юнктивіт, — відказала жінка.

Чомусь від її шепелявості й пов’язки Аді полегшало. Американці принаймні намагалися поводитися дружньо.

— Я пишу матеріал про життя в таборах… — Які рівні в неї зуби! — Чи не могли б ви розповісти нашим читачам, як це — бути біженцем?

Ада ще не встигла зжитися з таким статусом — але по-іншому їй справді було годі на себе дивитися.

Вона затяглася «лакі страйком» і трохи подумала. Потому сказала:

— Коли загинуло стільки людей, котрих ти знаєш, світ уже не той, що був. Живеш у геть інакшому місці.

— Яке ваше найбільше сподівання? — спитала журналістка.

Знов Ада спробувала всміхнутися.

— Розумієте, я багато чого залишила вдома, але то — неважливі речі… Бути біля своїх рідних. Так. Добре?

Гуляючи самотою в лісі біля табору, слухаючи птахів, які співали так самозречено, ніби світ іще зовсім молодий, Ада вирішила прийняти деякі важливі рішення. Вона чула в собі негучний, але лютий голос, який вимагав помсти, і намагалася його притлумити. Натомість силкувалася бути якомога відкритішою. Вона нікому не заздритиме. Хоч куди вона звідси піде, буде в несприятливому становищі: її оточуватимуть люди, пов’язані одні з одними павутинням минулих дій, що зветься історією.

— Дуже розумно, — промовив її батько.

Вона уявила, як він стоїть, зіпершись на великий камінь, у довгому чорному пальті й в елегантному фетровому капелюсі, поклавши підборіддя на ручку парасольки.

Чіткість видіння її вразила. Батько всміхнувся і сказав:

— Мені важко робитися видимим, тож не очікуй, що це буде дуже часто.

— Мама з тобою?

— Звичайно. Зараз вона, певно, до Ганнусі пішла. Чимало вас, бач. Хочеш, аби я її покликав?

— Чимало ще лишилося — ти хочеш сказати?

Батько докірливо примружився.

— Сердишся…

— Ти зарано пішов, тобі не здається? Ти вважаєш, що вже всього необхідного мене навчив?

— Щодо цього — певен. Ми з твоєю матір’ю дали тобі чудове вміння орієнтуватись у невидимому світі.

— Це ж де? Боюся, більшість наших поки що перебуває у видимому.

— Наприклад, заповіді… Не будь зарозуміла. Думаєш, Смерть — це просто? Послухай: Смерть у всьому така сама складна, як і Життя.