Аскольд Мельничук - Посол мертвих

Ніч сяяла, мов церква на Різдво, й Ада дивилася, як вітер проносить снігом сухі листки.

Серед поля стояв великий джип із увімкнутим гучним мотором. Дивно. Що він тут робить, у цій глушині? Вона колись їздила машиною. Спочатку — першим в області дядьковим «бентлі». Коли дядько взяв дітей покататись, Ада гордо махала селянам, котрі визирали з усіх вікон, витріщаючись на те диво. Тепер вона підкрадалася до машини по снігу, порипуючи чобітьми. Щойно вона нахилилася, щоби зазирнути у вікно, двері відчинились — і вона відлетіла у сніг. Мітла випала з її рук. І тоді на неї кинувся він — вовк у формі. Світло фар зблискувало на його ґудзиках і медалях. Його борода дряпала їй щоки, а язик, мов у тітчиного собаки, ходив повіками та ніздрями, зуби до крові вп’ялись у шию. Він розірвав на ній шубу та сорочку, так що її маленькі груди огорнуло морозяне повітря. Задер їй спідницю, і його руки немовби почали розривати її навпіл, коли він розсував їй ноги і проштовхував пальці вглиб, наче намагаючись знайти якесь дно. Тоді схопив її за горло так, що вона не могла і вдихнути, й узявся заходити в неї. Адріана відчула, що її розриває зсередини — так її брат колись розірвав жабу петардою. Коли незнайомець скінчив, то встав, плюнув і помочився на сніг. Не дивлячись у її бік, застебнувся, сів у машину і хряснув дверима так, що Аді здалося, ніби він у неї вистрілив. Коли він поїхав, вона ще довго лежала на землі і кліпала, а зірки тихо підморгували їй. Коли одна покотилась, Ада машинально заплющила очі, щоби загадати бажання — та нічого не спало на думку. Вона не могла наважитися промовити навіть подумки своє бажання: щоби цей солдат помер.

Удома вона побачила, що тітка спить на стільці біля згаслої печі. Ада прокралася повз неї. Якщо тітка дізнається, що сталося, то розлютиться: їй не можна було ходити самій поночі. Треба було сидіти вдома. Щодо солдатів тітка її попереджала. Ада взяла глечик із водою, таз і вийшла в індигову ніч. Плаский світ поблискував молочним льодом. Вона скинула сорочку, спідницю, закривавлені панталони і затремтіла від холоду. Одяг лопотів у її руках: коні вітру мчали білою рівниною — й Ада занурила одяг у воду, яка вже почала братися кригою. Її сльози замерзали. Вона спробувала вирити яму і закопати скривавлений одяг — але земля була тверда, наче граніт. Підбігла чорна коза і буцнула її підпиляними рогами. З рук потекла кров — Ада не витримала і зайшла до хати.

Щоби не будити собак на ліжку, вона постелила собі на підлозі й підклала жмут закривавленого одягу під голову. Дивлячись у стелю, слухала тітчине хропіння. Ада гадала, як ведеться її матері в місті. Дівчина заскучила за нею. Мати точно б чимось їй зарадила.

Бровко прокинувся й підійшов до неї. Понюхав, але, коли спробував лизнути, дівчина відрухово вдарила собаку по носі, й здивована тварина відступила.

— Пізно гуляла? — спитала зранку тітка.

Ада, яка взагалі ні на хвилю не заснула тієї ночі, кивнула, кліпаючи, щоби зупинити сльози. Стара й так зазнала надто багато лиха, щоби ділитися з нею ще цим.

— Ну, хай, нíколи мені про твої походеньки думати, роботи багато, — промовила тітка.

Вона запалила в печі, й невдовзі в хаті запахло димом. Ада вийшла надвір і побачила, що настав ранок. Ясне сонце розкидало по снігу діаманти. Над тим місцем не було жодної хмари — жодного могильного каменя в небі над ним. Набундючені кури зібралися довкола неї, вимагаючи поживи. Тієї миті Ада зрозуміла: зовнішньому світу байдуже, що з нею сталося, — достоту як цим курям. До кінця життя вона нікому про ту пригоду не розповідала. І зовсім мало хто з її близьких бодай замислювався, що в її житті була та ніч. За роки Ада поховала її під багатьма шарами землі й повітря, відстаней і снів, а згадувала її вже як останню ніч, коли ходила кататися на ковзанах, перш ніж лід розлетівся під бомбами.

Проте якусь межу було перейдено. Після того зґвалтування Ада вже не володіла своїми снами. Вони почали просочуватися назовні — й часто вона чула голос чи бачила людину, котра їй снилася, так що вже сама сумнівалася, спить вона чи ні. Вона бачила свого діда — шкільного вчителя, котрий, стоячи біля дошки, мовив їй:

— Душечко, розумієш: місто заснували троє братів. На жаль, не любили вони один одного…

Лист від батька покликав її назад до міста.

Мати помирала.

Дорогою з вокзалу Ада нервово позирала на німецьких солдатів, котрі ходили містом із гвинтівками; серце її калатало.