Аскольд Мельничук - Посол мертвих

Опісля Чорного моря вона вже не бачила. Наступними роками батько дедалі глибше поринав у роботу.

Вона зрозуміла, що не все гаразд, коли наступного літа, замість того, щоби поїхати на літо до діда в село Ласки, залишилась удома в місті.

— У селі нічого їсти, — пояснила мати.

Того року вони й самі недоїдали, хоча діти на таке не надто звертали уваги. Втім, Ада помітила, що батьки дуже посерйознішали, а час від часу краєм вуха чула їхні розмови про похорони та про голод. Здавалося, щось недобре ще далеко, проте вже наближається…

Та міське життя до війни мало чимало своїх невеликих принад. Воскресіння на річці Пам'ять було тисячолітнім містом і знало, чим розважити своїх мешканців: кінець літа передував буянню осінніх барв. Ада заскучила за Славою, та невдовзі почались уроки музики, потому балет — і тут її жираф'ячі ноги виявилися справжнім скарбом.

Після школи на прогулянці в парку Ада збирала каштани, щоби куховарка їх спекла, а ввечері на неї чекали вдома веселі забави з братами та сестрами. Віктор вигадував чудові ігри — саме він придумав «таємну поліцію», яку додали до репертуару більш традиційних занять на зразок ловіння зубами яблук у тазику з водою чи гри «причепи хвіст комісарові» [8] Антон, який у цьому тексті змішує українські й американські реалії, має на увазі гру на кшталт традиційної американської, де треба зі зав’язаними очима причепити хвіст до зображення ослика. .

Ада як найстарша дитина мала певні привілеї. Вона перша перейшла з-за дитячого столу в кухні за дорослий у їдальні, де їжа була справою доволі офіційною, так що кожного вечора розкладали срібні прибори. Вона скаржилася меншим, що мусить там сидіти прямо й акуратно нести ложку до губ, не сьорбаючи. «Вам би не сподобалося», — дипломатично запевняла вона їх.

Понад те доводилося слухати нескінченну політичну балаканину. Майже щовечора приходили якісь гості, зокрема генерали та єпископи, письменники та міністри, й у розмовах легко переходили з української на польську, французьку чи російську. Люди навколо її батька намагалися збудувати країну, і справа ця видавалася значно складнішою за піщані замки. Одну історію вона вивчала вдома, іншу — в школі.

— Малов загинув. Будьте обережні, — сказала одна гостя якось увечері, а наступного дня батька заарештували, хоча за кілька днів випустили.

Роками ці вечірні розмови здавалися якоюсь перекличкою зниклих чи загиблих політиків:

— Міністра немає. Тепер Хрущов на його місці. Каже, що партія не винна. Імперія повертається.

— Але це проблема капіталу. Ми маємо справу з іншими…

Розмови за вечерею часто переходили в палкі суперечки.

Коли служниця приносила тарілки з ростбіфом і з «палюшками» — смужками вареного тіста, — гості розмовляли про те, що бачили, а бачили вони мало гарного. Ада не раз спостерігала, як дорослий чоловік утирає тихі сльози, повторюючи, ніби молитву, імена людей, котрі зникли чи котрих було страчено.

Її батько працював із НДО — Національною демократичною організацією — і через це інколи опинявся під арештом, хоча жодного разу не просидів за ґратами довше, ніж тиждень. Однак іноді він звертався до Ади і голосно казав:

— Імена неважливі, люба. Важлива тільки доброта.

Хоча вечеряти з дорослими Аді загалом було не дуже приємно — це щось таке, як продовження школи, — проте сама кімната дівчинці страшенно подобалась. У їдальні стелі були високі, а на блакитних стінах висіли картини Василя Штернберґа, який був другом поета Шевченка, і Капітона Павлова, який навчав Гоголя. На одній із картин було зображено сліпого музиканта зі струнним інструментом; він грав і співав, сидячи в темній кімнаті, а тим часом селянська родина з довгастими худими обличчями скупчилася довкола нього, немовби живлячи його спів своїм теплом.

Поет Антон водив її на концерти до Опери, де вона слухала «Богему». Був він на кілька років старший від Адріани й належав до друзів її сім'ї, скільки вона себе пам'ятає. Він не був особливий красень, але мав власний стиль: шалено вривався у світ, відкидаючи рутину — від хатнього господарства до самої війни — як пастки, що їх розставили на його душу дрібні біси — дрібні, а отже, нижчі від його гідності. Одяг на ньому ніколи не сидів ідеально: піджаки завжди замалі, а штани — завеликі.

Одного разу, коли його спитали, він пояснив це тим, що взяв піджак у молодшого брата, а штани — у старшого. Іноді він міняв місцями елементи цього рівняння. Проте, запевняв він її, хоча він одягнений і не найкраще в місті, зате обдарований в іншому. Він читав багатьма мовами, зокрема й англійською, дуже любив Гарта Крейна та Волта Вітмена. Він міг читати їй вірші напам’ять, ідучи широкою вулицею до Оперного театру. У його вустах ця мова перетворювалася на набір шалених звуків.