Аскольд Мельничук - Посол мертвих

Неподалік сіла чайка. Глянула на неї помаранчевим оком, схиливши голову набік, потому повернула голову, наче хотіла подивитись і перевірити ще й другим оком, і кліпнула, невдоволено сама зі собою погоджуючись. Чи бачилися вони раніше? Птаха безгучно відкрила й закрила загнутий дзьоб. Покрутила головою ще кілька разів, стала на одну ногу, потому — на другу, а тоді гидливо полетіла геть. Цікаво, а як би то було — полетіти за нею? Треба спитати подругу Славу — єдину її знайому, котра справді літала.

Слава — Королівна Вітрів (їй подобалося так зватися) — була Адиною одноліткою. Вона та її сім’я зупинились у готелі. Торік, коли вона була сама на пляжі, її підхопив раптовий вихор. Дівчинку затягло у хмару-смерч, закрутило, наче в міксері, а потому — з орлиним пером у руці — опустило на купу соломи. Коли налетів вихор, усі решта були в домі. Почувши бурю й побачивши, що дитина зникла, всі вибігли надвір — і побачили дівчинку, розхристану, та усміхнену, за сотню метрів од того місця, де вона була востаннє. Пізніше Слава розповіла Аді, як побачила свого покійного дідуся: він під’їхав на коні, спустився по всілякому смітті, яке літало у вихорі, наче по сходах. Дід, казала Слава, підхопив її на руки й поцілував, не випускаючи з руки шаблі. Вона показала на червоний слід на щоці — там дідусь подряпав її вусами.

Ада сіла на пісок, чекаючи на подругу. Обхопила рукою коліна і поклала на них підборіддя. Намагалася скласти язик трубочкою, та він залишався пласким, ніби морський їжак. До неї повз жук, ворушачи щелепами, як садовими ножицями. Ада взяла патичок і підсувала його до жука, доки той заліз на нього. Поволі підняла.

І тут із трави вискочив пан Мічо і збив лапою жука на пісок.

— Адо! — до неї бігла Слава.

З морської піни вийшла гола жінка, й Ада дивилася, як із губки між її ніг стікає вода.

— Це хто? — спитала Слава.

— А ти не знаєш?

Жінка швидко пройшла повз украй здивованих дівчат.

Слава була ще худіша за Адріану. Вона жила на іншому кінці країни, в тій серцевині, яка створила Україні репутацію житниці Європи, де пшеничне колосся хвилювалося під вітром, як сонячне проміння, як золото, поплямоване кров’ю давньої різанини.

Славин батько, лікар, був худорлявим чоловіком із моноклем і постійним нежитем. Коли він приходив пограти в тарок, то завжди приносив нові книжки з картинками. Їх він мав стільки, що Ада думала, ніби він живе у бібліотеці. Поки дорослі грали в карти, дівчата роздивлялися картинки. Іноді Славин батько подовгу чхав, і всі терпляче чекали, доки напад минеться.

Жінка вдяглася, взяла свій рушник і пішла геть, а дівчата зосередилися на важливіших справах. Разом вони збирали панцирі крабів, звідки їх виклювали чайки, коли приплив відступив, немовби якась істота, не спроможна втриматися за край світу, вчепитися пальцями в пісок. Потому почали будувати міста. Проте в обідню пору династії їхніх піщаних замків уже лежали розкидані, наче середньовічні королівства, сплюндровані велетнями. Дівчата занурились у море, щоби змити пісок. Пливучи на спині, вони дивилися, як за язиками води стає не видно берега, і медузи зачіпали їх.

В Адріаниному домі мама вмовляла Славу пообідати. Слава тільки засміялась і похитала головою.

— Гляди, бо підхопиш хворобу зникомості, — мовила доктор Бук.

На це Слава всміхнулась і, пригорнувши Аду, повела її назад до моря. Напевно, вона на якусь частину була русалкою, бо за кожної можливості бігла до води. Вечорами Адріанина мама гріла воду і наливала її в цинковий таз, а дівчата сиділи на підлозі, граючись порцеляновими ляльками. Коли Слава вперше зняла сукню, Адріана помітила в неї на животі родиму пляму в формі морського коника.

— Його звати Горацій, — пояснила Слава.

Лежачи в ліжку, Адріана відчувала, що море бере її на руки, як батько. Під повіками блукали картини минулого дня. Засинаючи, вона все ще бачила голу жінку, котра пірнає у воду, і хвилі шумлять у її волоссі.

Наступного дня Ада знову побігла до моря. Цього разу берег було вкрито синіми та білими мушлями, гладенькими й заокругленими, довгастими, важкими, як мармур, і ніжними, як пір’я. Посередині лежав маленький, ніби молитовник, чорний фотоапарат «лейка»: вона уявляла, що його впустив якийсь турист, фотографуючи дельфіна, коли яхту гойднуло на хвилі. Дівчинка побігла до апарата, проте не встигла його схопити, бо хвиля змила і камеру, й більшість мушель.

— Адо!

Мама кличе.

Дівчинка ображено побрела додому, зайшла крізь скляні двері.