Аскольд Мельничук - Посол мертвих

З порога вона побачила: обоє батьків метушаться по вітальні.

— О, Боже, ти забула, — мати уважно глянула на неї, потому відвернулася поправити синю скляну вазу з райськими пташками на каповій підставці.

Усілякі брати й сестри сиділи на підлозі, повзали по ній і додавали ще більшого гармидеру.

Батько, радячись про щось зі садівником, помахав Адріані. Вона подивилася на його високу елегантну постать. Він був узутий у сірі черевики з носорожої шкіри, вбраний у блискучий сріблястий жилет і в костюм кольору темної білки.

З тіні вийшов незнайомець. На ньому була біла сорочка з гофрованою манишкою та з французькими манжетами. Кошлате волосся було брудне, а черевики готові от-от розвалитися на шматки після наступного походу. Чоловік манірно клацнув підборами, вклонився так, що мало не лизнув підлогу, і простягнув руку з м’якими, слабкими пальцями.

— Хто ви? — спитала вона.

Він скривив повні губи. Образився.

— Я художник.

— Портрет, Адо, портрет, — жваво втрутилася мати.

— Так, ходи-но, стань тут, дитино, — мовив доктор Січ.

Засмучена, Ада зробила так, як їй було сказано. Ну от, моря сьогодні не буде. От нудота. Дві години стояти, поки цей дурень малюватиме, — навіть слова сказати не можна!

— У Відні неспокійно, — кинув чоловік.

Ада здригнулася. Неспокійно у Відні. Тільки таких новин їй бракувало. Канікули, в неї канікули. На канікулах забуваються. Усе на світі забувають.

— Мене це не дивує, — сухо відказав батько.

Здається, він теж хотів тимчасово відмежуватися від світу. Як добре. Ліпше тиша, ніж порожні балачки.

— Збирайтеся! — плеснула в долоні мати.

Родина зібралась, утворивши єдину лаву. Навіть маленький Орест стримувався, та в якийсь момент терпець йому урвався й він фальцетом вигукнув:

— Мамо, а як ти думаєш, чому в мене очі жовкнуть — і що робити?

Усі стояли, вдихаючи запах парфумів і мила, слухаючи море та птахів, дивлячись, як метелики п’ють нектар за відчиненими дверима, — а несамовитий художник шмагав полотно пензлем.

Невдовзі митець, котрий за час роботи наче постаршав на десять років, махнув усім рукою, закликавши подивитися, що вийшло. Він увійшов у кураж і, поки родина милувалася портретом, прихилився до піаніно, впершись рукою в бік, і мовчав.

Ада замислилася, наскільки більшими за неї виглядають батьки, наскільки вони на картині красивіші та довершеніші за неї. Не приховуючи огиди, скривилася, побачивши власне обличчя: біляве волосся, зелені мигдалеві очі, посаджені так широко, що високі вилиці здаються кінцями бумеранга. А підборіддя таке квадратне, хоч кухоль на нього став. Ну, і ноги та шия — точнісінько як у жирафи. Це все їй дав Бог, і вона розуміла, що треба бути вдячною. На щастя, вона була задоволена собою незалежно від того, як на неї дивився світ. Розвернувшись спиною до художника, чия самовдоволеність її ображала, Ада спитала в матері:

— А тепер можна на пляж?

— Що? Так… Це ж чудово, правда, любий? — сказала пані Бук чоловікові, й вони обоє подивилися на художника, котрому вже кортіло кого-небудь убити.

Відкинувши волосся з чола, автор вичавив зі себе посмішку. «Моє гасло: один ранок — один портрет». Він так вирішив. Якщо вже це приводить його на дачу до лицемірів, то нехай, — він хотів такого життя.

Тим часом задоволене подружжя підняло руки над головами і заплескало в долоні.

У ту саму поїздку на море, на узбережжя, що колись належало легендарним царям і царицям — неймовірним створінням, котрі виявляли кохання одне до одного, даруючи навзаєм гори та села, — доктор Січ, колишній містик і семінарист, узяв Аду на екскурсію до монастиря. До більшості монастирів жінок не пускали, втім, Адин батько був поважний чоловік, і навіть кримські ченці чули про нього. Коли він прибув: у літньому піджаку й у широких білих штанях, тримаючи доньку за руку, — вони відчинили браму навстіж. Той монах, котрий водив їх територією, казав, що він має кількасот років; у це доктор Січ, звісно, не вірив, але тримав сумніви при собі: так він чинив практично з усіма думками, які могли здатися комусь поганими.

Кілька десятиліть опісля Ада пам’ятатиме ікону Благовіщення: аскетично-худий Гавриїл звертається до стривоженої та серйозної Марії, яка сидить на золотому троні, перебираючи пальцями край храмової завіси, що символізує смертну плоть, у яку їй судилось огорнути безсмертний дух свого Сина. Німби навколо голів красиво поблискували, і лазер світла, який цілив у її живіт, проходив крізь голуба й формував щит навколо несотвореного образу, що мав розквітнути в ній. Ада подумала так само про своє зачаття: якась сила проникла в пошрамований живіт матері й зробила її чистою, ясною, обраною.