Аскольд Мельничук - Посол мертвих

— Ти не розумієш. Ті картки — то ще не все. Вона, буває, дивиться на мене — і часто в мене враження, що вона бачить щось — але не мене…

— ССС, — відказав я.

Алекс знизав плечима.

— Та отож, ССС як він є. Тільки він у неї загострюється.

ССС — так ми скорочували «синдром старого світу». То було наше кодове слово на позначення поведінки дорослих, якої ми не могли пояснити інакше: понять на кшталт «психотравма» та «маніакально-депресивний синдром» ми не знали.

— Минуле, сука! — промовив він, зупинившись біля паркінгу супермаркету «А&Р». — Яку тачку хочеш? — запитав він, роздивляючись, що ми маємо до вибору.

— «Б’юїк»! — не вагаючись, відказав я.

— Та ти шо! А «шеву корвет» нє?

Я окинув оком лаву «фордів» і «крайслерів» унизу.

— Ага.

— Я тут про Каліфорнію думаю… — мовив Алекс.

— Утікаєш?

— Ні. Справи, — відрубав він.

Я кивнув. Каліфорнія — це майже така сама крутизна, як і Кіс…

— А Кіс?

— Там ураганів забагато!

У новинах минулого тижня показували тайфун, який налетів на узбережжя Флориди.

— Землетруси, аміґо!

— Ну, то ще таке…

Удалині пролунав свисток — і ми задивилися на колію, якою до нас наближалися яскраві білі вогні.

Почувши, що Антон нарешті приїздить, Ада, напевно, згадала минулу закоханість. Поет, котрий водив її до опери на «Богему», з котрим вона фліртувала в таборі для біженців і котрий подався до Англії, де став, кажуть, професором літератури, у другу неділю березня має виступати в Національному домі о четвертій.

На відміну від своїх однолітків, ми не мали вільних вихідних: між суботньою школою, скаутськими справами, церквою, релігійним навчанням і громадськими подіями ми жили всередині власного етнічного тайфуну, і буря для нас ніколи не стихала.

Приїзд Антона всіх хвилював і захоплював. Чоловік мав прибути з Англії, де він друкував вірші й оповідання англійською, а також статті про химерний тріумвірат: Чарлза Діккенса, Т. С. Еліота й Ісаю Берліна — ці імена виразно проступали на звичному тлі прізвищ на «-ич», «-цький» і всіляких «ізмів». Подейкували, що він працював при Кембриджі й Оксфорді. У Рузвельті мало хто мав визначних родичів, — те, що «наша людина», як казав про нього навіть мій батько, здобула бодай якесь визнання, відразу потрапило в заголовки газет. Громада в той час почувалась особливо невидимою та недооціненою, і в ній панувало переконання про упереджене ставлення американських газетярів. Коли б Антон отримав Нобелівську премію, ледве чи навколо нього вирував би більший ажіотаж.

Жодні його слова не могли вповні втамувати жагу малої аудиторії, яка зібралася того вечора над підвальною таверною. Наша родина, взявши зі собою Аду й Алекса, приїхала заздалегідь, аби зайняти гарні місця, та охочих уже було стільки, що нам довелося сідати в задніх рядах.

Світла не гасили. Триста задиханих слов’ян дивилися, як розсувається синя завіса й на сцені з’являється пан Коваль. Він мав представити почесного гостя; у конферансьє тремтіли руки та ноги. Наче у проповіді й у газетах було ще сказано не досить, пан Коваль заново в подробицях переповів життя поета і наголосив на його відданості громаді. Він порівняв його три-чотири публікації зі широким доробком Джозефа Конрада. Згадав також про Метерлінка з Ібсеном. З наростанням висоти похвал юрба не витримала і вибухнула свистом та оплесками, заглушивши враженого промовця, котрий урешті знизав плечима, злегка вклонився і передав слово почесному гостеві.

Лише за кілька секунд стало зрозуміло, як жорстоко нас ошукали; та і, правду кажучи, ніхто: ні президент Кеннеді, ні Двайт Д. Ейзенгауер чи навіть Дж. Едґар Гувер (три герої в очах емігрантів) — не міг б вповні вдовольнити очікування цього натовпу. Те, що дрібний, майже як гномик, чоловічок у зеленому піджаку, котрий вийшов із-за лаштунків, сильно пітніє, було видно навіть мені з останнього ряду. Передусім він витер лице носовичком — і дав нам удосталь часу, щоб угамуватися. Тиша, така сама гучна, як допіру галас, заповнила зал. Дами, котрі особливо цікавилися літературою, повитягали записники, щоби фіксувати в них слова пророка.

— Ladies and gentlemen!

Ці слова шокували всіх. Англійська. Він говорив англійською! І решту тридцять п’ять хвилин Антон говорив правильною, аж книжною, англійською про те, як важливо цінувати і плекати культурну спадщину нової батьківщини. Голос він мав м’який і тихий, навіть мікрофон не міг правильно посилити його гучності, додаючи цим словам бодай механічної сили за відсутності риторичного жару. Замість натхненної патріотичної промови, на яку відчайдушно сподівалися від нього емігранти, живучи у вакуумі мовчання всередині культури, що їх не помічає, вони слухали — дедалі сильніше та помітніше дратуючись — вдумливу й дещо гіпнотичну лекцію про Волта Вітмена та про межі поетичної свободи. Ніхто навіть не помітив видатної речі: в руках Антон не мав жодного папірця — він говорив із пам’яті. Коли він закінчив і заохотив слухачів запитувати, запала довга мовчанка, а тоді піднялася рука: