Звичайно, вони почули. Звуки любощів, які тієї ночі лунали в помешканні, приховати було неможливо.
Те, що вони почули, потому ціле життя йшло за ними, як Адріанині привиди.
Хвороби Семмі, його рани, його смертність робили його таким собі прикордонником біля брами краю, який так її цікавив. Тінь цього чоловіка падала на той бік. Вона уявляла собі, що заїздить його так, що він помре між її стегон. Власні думки лякали Адріану, але вона не могла дивитися на себе критично: батьки з дитинства прищепили їй упевненість. Адже кажуть про секс, що це — маленька смерть? О, так, цей дешевий дрібний коханець упаде замертво врешті-решт, але вона його виходить, поставить на ноги — й він скаже їй те, що вона хоче знати. Вона згадувала море, згадувала, як у чарівному світі свого дитинства збирала каштани. Вона дала йому гратися своїми грудьми і покусувала його за вуха, схожі на гриби.
Хоча вона, певно, мала свої мотиви бути з ним, чоловік не нарікав. Майже рік вона була така доступна для Семмі, що він почувався так, ніби володів цілим гаремом гурій. Вона була його рабиня, його Саламбо, його О. Вона не лише вдовольняла його сексуальні потреби, а й годувала його в ресторані, рвучи чек і розраховуючись зі своєї платні. Понад те в неї тепер з’явився співрозмовник. Вони говорили: вона — ламаною англійською, він — отією самою швидкою гугнявою говіркою північного Джерсі. Як виявилося, Семмі був чоловік непростий.
Він висадився на узбережжі Нормандії. Згодом працював в архівах у ратуші. Знав місто, і люди в місті його знали. Адріана помічала, що на неї дивиться багато очей, коли вони йдуть вулицями вдвох, — тепер вони вже гуляли вулицями.
Він пояснював їй, як улаштовано світ. Цього вона й досі хотіла від чоловіка: чути, як відбуваються певні речі у світі, — адже світ належить чоловікам і тільки чоловік у ньому вповні все розуміє.
Він розповідав їй про різні бюро в ратуші, про місця, де тримають дарчі, де реєструють собак, як проводять перепис населення. Він розумівся на нерухомості, на податках, на дозволах та порушеннях і розповів, що її ресторан — один із найчистіших у місті. Розповідав про постанови на зборах міської ради, про День пам'яті й про мера. Вона і гадки не мала, що в її місті кипить така розмаїта діяльність. В її уяві поставав великий світ, відвертаючи її від власних негараздів.
Вона вмовила його розповісти про війну, про Нормандію, про кров та смерть, і від цього також мала полегшу. Розмовляючи про війну, вона жвавішала, молодшала, згадувала себе в ті роки, коли один світ був при смерті, а другий мінився і вражав — світ незнайомців та незнайомих мов.
— Секрет Америки, — сказав він, — у тому, щоби створити цінність. Яку цінність маєш для інших ти?
— Та яка з мене користь? — засмутилася вона, і її світле волосся впало йому на груди.
— О! — він і сам здивувався. — Та більша, ніж ти вважаєш. Ти мені нагадала. Ми народжуємося цінними. Тільки треба робити одну річ.
Її серце калатало. Як добре це чути. То що ж робити? Як зробити себе значущою?
— Яку?
— Люби ближніх, сонце. Ото й усе.
Він потягнувся і схопив її за грудь.
— Тут можливе все, — мовив він. — Аби тільки гроші. Та й ціна не фіксована, можна торгуватися.
~ ~ ~
Семмі колекціонував комах. У своєму помешканні з вікнами на гавань він тримав цілу виставку жуків, павуків у пробірках, на стінах у рамках висіли метелики. Ада з жахом і з подивом розглядала їх. Які прекрасні ці сині крильця, які потворні ці волохаті морди!
Якось увечері він приніс їй подарунок. Вони сиділи в неї в кухні за столом-ванною і пили чай із бренді.
В особливій рамці, схожій на дерев’яну коробку для взуття зі скляною накривкою, лежало щось таке, чого Адріана ніколи в житті не бачила. То була якась тонка луската палиця завдовжки з половину її руки, з лупатими очима — неначе на гілку наклеїли помаранчеві ягоди.
— Це паличник, — пояснив Семмі, — південноамериканський. Дуже рідкісний.
Адріана дивилася на ту потвору, схожу на довгу скіпку з ногами, очима та крилами, і сподівалася, що воно не оживе й не розіб’є скла.
Щойно він пішов — вона запхала той дарунок під ліжко.
~ ~ ~
Якийсь час їй хотілося постійно бути з ним. У товаристві Семмі вона почувалася безпечно та захищено, — відколи пішов Лев, це почуття було надовго втрачено. Ну, як же вона може впоратися з цим усім сама?
Хлопців вона довірила Вікторові, який іноді зникав на кілька днів, лишаючи їх самих, — ті не заперечували.
Читать дальше