Аскольд Мельничук - Посол мертвих

Коли вона повернулася, то побачила перед добродієм із півдюжини кольорових пляшечок. Помітивши її цікавість, Семмі пояснив, для чого призначено ліки: преднізон — для суглобів, гліцерин — для серця. На кожен орган — своя таблетка. Коли вона принесла рахунок, Семмі запросив її в кіно.

Ада збентежилася. Мільйон разів вона тільки знизувала плечима у відповідь на залицяння, а на побачення її ще ніхто не запрошував. Вона має синів, роботу, брата — годі й того. Їй майже сорок років. Що відповісти? Нічого. Вона відійшла, а коли чоловік помахав чеком, попросила Елміру забрати гроші.

— Чому?

Ада поворушила вказівним і великим пальцями: балачки. Елміра кивнула. Однорукий — як це, цікаво? Кожен знає щось своє. Що ж знає однорукий?

«Чи я й досі гарна?» — запитувала вона себе, поглянувши в дзеркало під кінець зміни: сивина у волоссі, м’які й повні губи — неначе вперше побачила, скільки косметики накладено на це обличчя: ще густіші фіолетові тіні, ще червоніша помада… Ці очі бачили бурю на Чорному морі, а дім її перетворився на соляний стовп.

Провела пальцями по волоссю, яке збиралася пофарбувати в іще яскравіший золотавий колір, і згадала відпочинок на Блек-Понді зі Львом. Без нього вона там така нещасна, їй і доводиться відбиватися від залицянь хтивого Семена, і страшно геть із ним розсваритись, адже їй потрібні друзі.

Наступного вечора Семмі прийшов знову, і наступного — теж. Щоразу повторював свою виставу, не знічуючись під її холодним поглядом.

Глибоким голосом — куди там Синатрі! — Семмі питав, чому вона не хоче просто взяти й піти з ним, а вона червоніла, неначе соромлячись, що почують люди за сусіднім столиком, — а той, звісно, стояв порожній.

«Ну, що мені лишається на світі, — сперечалася вона сама зі собою, — крім хвилювань за Алекса з Полом, духів і фотографій духів».

— Так! — зрештою сказала вона й домовилася зустрітися наступного вечора перед кінотеатром «Liberty Theatre».

Він швидко попрощався, акуратно накинув дощовик із підколотим рукавом і вийшов у мокрий вечір. Вона стояла у дверях, перебираючи волосся, й дивилася, як він човгає під мжичкою у тьмяному ліхтарному світлі.

Прямуючи додому з крамниць надвечір наступного дня, вона побачила юрбу, що сунула вздовж Броуд-стрит. Більшість людей у ній були чорні. Попереду йшов чоловік і щось кричав у мегафон, який так викривляв його мову, що Ада не розуміла жодного слова. То був якийсь протест. Вона подивилася на рішучі обличчя демонстрантів. Їх до Америки теж привезли силоміць. Змусили залишити домівки. Де в чому й у неї так. Їм навіть гірше… Знов Ада відчула, що потрапила до якоїсь чужої історії — наче Ґретель у країні Оз. Де її місце? Чи знайде вона свою сюжетну лінію в національній історії?

Біля кіно Семмі її здивував: сказав, що забув удома гаманець, тож чи вона не проти заплатити за квитки? Він усе поверне, toutes de suite — він використав французький вираз, вивчений не десь-інде, а у Франції. Та й загалом він був схильний пересипати мовлення фразами, які мали зробити на співрозмовницю враження, що вона спілкується з розумним чоловіком. Від попкорну він відмовився, обравши натомість кока-колу. Дивлячись кіно, Ада зітхала: а про мене ніхто фільму не зніме… Ніхто на світі не знає її історії. Вона раптово вийшла зі задуми, коли посеред «Останнього з могікан» Семмі прихилився до неї й поклав руку їй на груди. Ада не намагалася її скинути. Навпаки, вона підтримала його. Скільки місяців минуло, відколи її торкалася чоловіча рука!.. Вона вже все забула. Здавалося, та єдина рука працює за дві, й Ада не заперечувала.

Після фільму вона привела його додому. Совість сердито нашіптувала їй своє — але ж вона була самотня, самотня… Вона так довго не мала розради, не мала кого пригорнути, з ким поцілуватися — в отой інший, необхідний, спосіб. Сини були посудинами, куди вона переливала себе, не отримуючи нічого натомість. Хто їй указуватиме, як треба жити, — після того, що з нею сталося?

Вона намагалася поводитися тихо, та Пол почув, як вона зайшла. Він розбудив Алекса, і вони обидва почали прислухатися під дверима до того, як пара схвильовано поспіхом рушила до кімнати Ади.

Вона завагалася. Треба було відіслати його додому, подумала вона, дивлячись на його велику тінь у дверях, спостерігаючи, як він скидає на підлогу плащ, як однією рукою швидко розстібає ґудзики сорочки, як пригортає її до себе ще до того, як вона приймає будь-яке рішення. Саме ця рука — рука воїна — притягла її якнайближче, втримала, змусила здатися на милість мокрій, брудній радості, хоч Аді й здавалося, що в коридорі чути кроки, хоча вона й гадала, що ж подумають хлопці, якщо почують…