Аскольд Мельничук - Посол мертвих

Вона була налаштована на серйозну розмову зі Львом. Того дня вже не чекала, доки хлопці повернуться додому. Одягнула недільні речі, побризкалася парфумами, нафарбувала губи і вирушила на завод. Був прохолодний жовтневий день, у канавах лежали купи листя. Помаранчеве сонце ділилося з вулицями своєю барвою. Вона згадала, як колись любила осінь, і щільно загорнулась у пальто.

Ось і він — іде разом із молодою жінкою, широкоплечою, в чорних оксамитових туфлях, із червоними губами. Не з такою, яку вона очікувала побачити. Помітивши Аду, він зупинився. Не зводячи очей із дружини, щось сказав дівчині, котра відразу розвернулась і пішла в інший бік. Далі рушив сам. На ньому був той самий костюм шоколадного кольору й незмінний кашкет, у яких він два дні тому вийшов із дому. Сорочку Ада прала і прасувала сама. Коли він наблизився, Ада побачила, які замкнуті його обличчя та погляд.

Вона поглянула на нього люто, сподіваючись, що гнів, який вона випромінює, зачепить його вогняним хвостом, зіб’є з ніг, — але він просто підійшов, подивився на неї й нічого не сказав — тільки його тонкі губи витяглись у посмішці.

І раптом її гнів кудись зник. Вона знову відчула, що тремтить від плачу, і кинулася йому на шию. Він обійняв її, а коли вона підвела обличчя, то побачила, як його лице потеплішало. Може, надія ще лишається?

— Повертайся додому, — сказала вона.

Він похитав головою.

Тоді вона знову розізлилася. Люто відштовхнула його — її зелені очі метали блискавки.

— Хто думав про тебе всі ці роки? Беріг, пестив, народив тобі дітей? Як ти можеш?! — кричала вона.

— Адо, люди… — промовив він.

Кілька його колег зупинилися неподалік, аби повитріщатися на драму. Ада не звертала на них уваги. Усередині в ній відбувався великий тектонічний зсув, вона відчувала, як усе руйнується. Як той, хто її захищав, може стати ворогом? Вервечка чорних думок промчала в голові.

Вона хотіла розірвати його на шматки голими руками, розчавити його серце в кулаку. Що тепер робити? В Адріаниних вухах залунав голос Ніни. Ада виразно чула слова пісні. То була улюблена материна пісня про цвіркунів і про спокійні води, й від того полегшало. Від того, що дух сестри її не покинув. Ніна зашепотіла їй на вухо, запевняючи, що це мине, що Пан Бог на неї дивиться навіть тоді, коли їй здається, що це не так.

Через доволі тривалий час Лев випручався з її обіймів. Він зазирнув у її червоні очі — і його власні наче затуманилися. На мить вона повернула собі надію: він щось скаже, передумає, все буде гаразд. Але він просто відступив назад і обійшов її. Роки спільності й певності, любові та дружби розсипалися на порох.

Наступні кілька тижнів були найтяжчі в Адиному житті. Навіть смерть батьків не можна було порівняти з цією зрадою. День при дні Ада все чекала, що він зрозуміє, що накоїв, і повернеться. Звичайно, це божевілля — отруйна хмара опосіла його серце, і сонце пам'яті прожене її.

Адріана лежала в ліжку, слухала прибій, який стугонів у судинах її рук і грудей. Викурювала цигарку за цигаркою, всмоктуючи їхню заспокійливу отруту. Усюди їй увижалися знаки: у тріщинах на стелі, у випадкових вигуках із вулиці. Голос із радіо промовив слово «завтра» — й у неї виникла раптова впевненість, що диктор говорить про Львове повернення. Завтра він повернеться. Завтра — то була інша країна, де немає сьогоднішніх ландшафтів. Завтра зітре з лиця землі сьогодні й учора, так само як сніг стікає в канави після одного-єдиного теплого дня.

Ада почала переконувати себе, а тоді подумала про хлопців, про те, як їм уже боляче, якої шкоди завдано їхнім душам, і знову закурила.

Пол, чиї бійки зі Львом установили між ними, як він гадав, міцний зв'язок, був особливо вражений. Спочатку брати до пізньої ночі не спали, розмовляли, відчайдушно намагалися знайти для батька якесь виправдання. Певно ж, була якась причина, чому він не приходив до них і не намагався з ними зустрітися. Це — не їхня вина. Коли минув уже не один тиждень, то вони припинили діймати матір запитаннями. Коли батько заходив до них, вони не знали, якими словами йому дорікнути. Хлопці сердились, але не могли висловити свого гніву. Натомість це почуття знаходило вихід у раптових спалахах. Приблизно тоді Пол почав битись у школі. На фізкультурі всі намагалися триматися від нього якнайдалі, бо він грав грубо.

Одного разу Алекс відімкнув двері — й на порозі стояв Лев. Алекс мовчки подивився на його нову борідку.

— Її тут немає, — врешті промовив він, стискаючи сховані в рукавичку пальці.