Аскольд Мельничук - Посол мертвих

Син натомість був зачарований покійниками з Адріаниного роду. У дитинстві Алекс бачив їх так само виразно, як вона, — це її дуже дивувало, бо своїх дядьків і тіток він ніколи в житті не зустрічав. Міг бачити їх лише на фотографіях у дешевих рамках, які вкривали всі площини навколо, крім того місця, де стояла попільничка. Проте щойно, приміром, з’являлася Ніна, Алекс плескав у долоні, усміхався й показував на неї. Аді зігрівало серце таке підтвердження власних видінь. Смерть пов’язала їх зі самого початку. Завдяки його цікавості до її привидів ті й далі були живими для неї.

Підростаючи, він поступово втратив ці здатності, хоч Ада й надалі переконувала своїх синів: «Ось поглянь, це твоя тітонька». Або: «Чуєш, вітер промовляє ім’я твого брата?» Наполовину то була свідома поезія: Ада намагалася приручити химерний світ, який вибухав навколо неї. У містах дерева гинули, і вона боялася, що колись замість неба буде пластиковий купол. Але хай би що вона робила, однаково почувала, що сини стають їй чужими, що в її дім втручаються сили майже такі самі руйнівні, як і ті, з якими вона стиналася під час війни. Хоча вона й помічала існування такої дивовижної речі, як телебачення, та кілька років відмовлялася придбати додому телевізор. Попри протести синів, вона не змінювала свого рішення. Померлих було стільки, що вистачило б для компанії Алексові та Полу на ціле життя. Нестримні духи тіток і дядьків пурхали навколо них подібно до метеликів, навіть дерева та квіти гордо величалися як їхнє втілення, радо поєднуючи рослинне з людським. Телебачення відволікало б дітей, не давало б їм налаштуватися на частоту минулого — а ким будуть вони без цієї тяглості? Слабкими тінями скороминущих жадань і примх.

Коли померлі поступово зникали з ока, їхнє місце заповнювали події в Америці. А як же інакше? Хто міг б цього уникнути? Убивство Кеннеді — на думку Льва, від рук бандитів; марші за громадянські права, всі ці змарновані життя, війна у В’єтнамі, запуск ракет у космос — здавалось, усе важливе у світі відбувалось або в Америці, або через неї. Якщо воно не відбувалося тут — то все одно що не відбувалось узагалі.

На жаль, Ада нагромадила двадцять років споминів з іншої країни, повної інших людей та будівель, і все те було таке саме справжнє, як і це, що оточувало її тепер, і пам’ять накладалася на обличчя, які вона зустрічала на вулиці, тож їй доводилося стримуватись, аби не помахати людині, котра раптом здалася знайомою: колишнім однокласником, братом у третіх, що колись жив за рогом, був об’єктом її захоплення й, можливо, і зараз живе там, у місті на другому боці світу, де життя тривало без неї, де навіть просто цієї миті хтось, кого вона знала з дитинства, згадує про неї.

Першого вечора, коли Лев не повернувся з роботи, Ада не спала цілу ніч, сновигала квартирою, не знаходячи собі місця, курила. Уранці, коли хлопці пішли до школи, вона спустилася до сусідів і розповіла про свою біду місіс Флорентині, яка відразу зателефонувала в поліцію. Ада мала страшне передчуття, що Льва збив зелений поштовий фургон. «Хвороба зникомості», — подумала вона. Та про жодні нещасні випадки повідомлень не було. Урешті-решт вона пішла на завод, де їй сказали, що зі Львом усе було гаразд, коли він ішов звідти вчора, та повернеться він хіба що пополудні: попросився працювати решту тижня у другу зміну.

Ада повернулася додому. Чекаючи, почала робити вареники. Сини застали її в кухні, спітнілу, з хусткою на голові; у попільничці лежала гора недопалків. Спитали, коли прийде батько. Ада нічого не сказала і продовжила куховарити. О шостій, геть ошаліла від тривоги, вона послала Пола на завод. Він повернувся збентежений і сказав, що батько на заводі був, але бачити його не захотів.

Причина тут могла бути лишень одна. Аж надто важка. Ада почала наспівувати фрагменти напівзабутих пісень. Тримай обличчя. Видихай . Пол боровся з панікою і намагався заспокоїти матір, але вона його відштовхнула, відіславши обох хлопців по кімнатах.

— Уроки робіть! — сказала вона.

Ада пішла до місіс Флорентини й поділилася своїми підозрами. Не витримала і розплакалася. Хто б міг повірити, що чоловік залишить їх після всього, через що вони пройшли?

— Як ти гадаєш, чому він пішов? І чому ти так гадаєш? — резонно питала Беатриче.

— Я просто знаю, знаю! — кричала Ада. — Він чоловік. У нього немає почуттів.

Урешті місіс Флорентина переконала її випити трохи віскі — й Адріана заспокоїлася. Під ранок вона заснула на годину. Потому встала, розбудила дітей і, залишивши їхні питання без відповіді, випровадила до школи.