Аскольд Мельничук - Посол мертвих

Гетті, хихикнувши, похитала головою.

— Він писав і писав… Пречудово знав англійську. Читав напам’ять ті вірші, які перекладав. Пальці мав довгі, мовби ніжки в павука. Він показував на вулкан зі сторінок на підлозі — здавалося, над ним так і пашить помаранчевий дим — і казав, що на той один аркуш, який він тримає в руках, пішло десять тисяч списаних.

«А як же хтось про це зможе дізнатися?» — питала я.

«Їм цього й не треба знати. То вже моє діло».

«Але навіщо ти це робиш? Адже це все просто викинуть», — казала я.

«Бо є кілька слів, яких не викинути, якщо вони правильні!»

Він постійно добирав належні слова. Казав, що вони перенесуть його в майбутнє. Казав, що світу нема діла до сліз чи до крові. Світ порахує трупи і назве число: вісім мільйонів. Тут загинуло вісім мільйонів людей. Це залишиться у книжках із історії. А діти питатимуть: «А де це?». Учитель покаже їм на глобусі: «Отут». А дитина: «Ух, як багато народу для такої цяточки. Де ж вони там уміщувалися?». Якщо бодай часточка цієї цятки матиме ім’я, лице, рідну матір — якщо бодай одна людина з тих восьми мільйонів гуляла зі собакою чи проливала каву, поспішаючи на роботу, — то, мабуть, і решта з восьми мільйонів жила десь так… Він подарував мені це і сказав: «Оце єдина у світі фотографія Ісуса». Ми тоді теж сміялися. Мені дуже шкода, що ти його ніколи не зустрічала.

— Яка дивна історія, — сказала Гетті, продовжуючи гратися з волоссям. — Мені тепер треба знайти Пола.

Гетті намалювала на тильному боці Полової долоні мапу Північної Америки. Кісточки опинилися саме там, де нерівний край континенту перетинає Полярне коло.

— Я віддав світу свою руку! — хвалився він нам із Алексом.

Гетті казала, що частково любить Пола за те, що він водночас зрозумілий і химерний. Вони росли по сусідству, а тим часом він походить із місця, відсутнього на мапах, із країни, якої не покажеш на глобусі.

Одного задушливого серпневого вечора Гетті прийшла шукати Пола, який пішов на свою СТО. Вона спитала Алекса, чи не хоче той позасмагати на даху. Розігріта смола де-не-де прилипала до ніг. Алекс дивився, як вона стягує зі себе помаранчеву майку та шорти, лишаючись у запраному зеленому бікіні. Вона розстелила червоний рушник і попросила Алекса намастити її кремом для засмаги. «Починай із ніг», — сказала вона, лежачи на животі, й він так і робив, рухаючись від литок до колін. З вулиці долинали голоси та звуки машин, інколи пролітав літак. Вона, заплющивши очі, перевернулася на спину. Він рухався від її плечей униз, дійшов до грудей. Коли Алекс затримався там, вона сказала: «Рухайся, друже, намащуй далі», — й він мастив її нижче, поволі, жалкуючи, що вона виросла не надто високою, тож незабаром буде вже ніде намащувати. Після того Алекс підвівся, очманілий від запаху кокосової олії, прихилився до димаря і задивився на квадрати будинків, що абияк розкинулися до самого сталевого океану. Він гадав, що знає світ — оце шалене місце, де постійно штовхаються та борються за існування, де все похмуро, випадково і схиляє до насильства, й думав: як же його маленька душа витримає це. Та зараз він слухав гудіння літака, напівзаплющивши очі, серце його калатало, й він розумів: секретом тут є Гетті чи хтось такий, як вона — ніжна плоть, невидима енергія кохання пронесе його цим світом безпечно. І він був удячний братові за цей дарунок, за це надвечір’я. Він дізнався інший спосіб зникати. І невдовзі поділився новиною про своє щастя зі мною.

Проте добром це все не скінчилося. Гетті знала, що завжди любить тих, хто згодом залишить її, — така вже її доля. Наприклад, її батько. Її вовк. А розуміючи, що колись вони з Полом теж розійдуться, вирішила його переграти — зробити так, аби він став одним із двох людей, котрі проводжають її зі школи. Другим, звісно, виявився я — хоча тоді ми вже переїхали до Форт-Гіллса.

Звичайно, найбільш драматичним актом зникнення в родині Круків став демарш Льва.

Перш ніж усе переповідати, маю зазначити, що все відоме мені про перші роки Круків в Америці я зібрав докупи з фрагментів, які чув од Ади, Алекса і навіть від моїх батьків, скріпивши з допомогою уяви ті шматки, які не дуже сходилися, — то були не стільки факти, як враження.

Круків у громаді не завжди сприймали як парій. Так само, як і мої батьки, Круки прибули на Елліс-Айленд на початку 1950 року, коли американські міста почали розростатися. Панувала метушня; солдати, котрі щойно повернулися з війни, докладали своїх умінь, відкриваючи нові справи: поважними вулицями курсували потужні «б’юїки» та «крайслери». Тим часом уяву повоєнних архітекторів і містобудівників захопив якийсь вірус — і наступні десять років нові будівлі здавалися виконаними на взірець мавзолеїв: немовби мільйони загиблих юрмились у коридорах їхньої підсвідомості, вимагаючи, щоби їм віддали шану.