Аскольд Мельничук - Посол мертвих

— Маю честь відрекомендуватися: містер Г’юстон!

Тільки Дзиґа, здається, боявся його: можливо, вовк нагадував йому про щось, що сталося з ним у Сибіру — і про що він охоче б забув.

Урешті-решт вовк утік, ставши сенсацією та предметом великої уваги преси: кілька днів цілий район споглядав себе в телевізорі, а в Гетті брав інтерв’ю чоловік із макіяжем, густішим, аніж в Ади. Саме тоді Пол і Гетті зблизилися. Він став її вірним помічником. Багато годин він допомагав їй шукати вовченя; вони прогулювали уроки, поверталися додому пізно ввечері, місіс Флорентина ходила до Адріани скаржитися, що в дітей усе занадто далеко зайшло, та справи вже не підлягали материному контролю. Історія подобалася газетам, на вулицях тут і там з’являлися телекамери з Ньюарка, навіть зібрали поліцейський загін — і той нарешті вистежив вовченя у кущах бузку в парку Вариненко, де офіцер Майк без вагань пристрелив тварину. Гетті просила в місцевого шерифа тіло вовченяти — але той сказав: вона має бути вдячна, що її не заарештували за переховування краденого.

Вона розрадила себе, забравши до свого ліжка Пола. Він став її вовком — дикою, шаленою істотою, котра могла б її охороняти в цьому світі. Пол розповів про це Алексові наступного дня, а Алекс швидко переказав новину мені. Розповів він це без грубості, без вихваляння, проте це змінило Пола — дещо згладило його гострі кути. Його погляд, зазвичай нервовий і швидкий, сповільнився, дозволивши йому бачити вас, сприймати.

Гетті стала для Пола тихою гаванню. Їхня пристрасть утворила навколо них щось на кшталт дому, де вони були вільні від світу маленьких квартир і млявих мрій. Вони збільшили одне одного, кожен завдяки прихильності другого здавався кращим, аніж окремо. Гетті теж почала почуватися спокійніше, ніж до того, якомога повніше занурюючись у світ.

Алекс отримав опосередковану вигоду: тепер Гетті практично оселилась у їхній кімнаті. Вона була з тих, хто взагалі схильні торкатися людей, тож Гетті, розмовляючи з Алексом, завжди клала руки йому на плечі чи куйовдила йому волосся, не помічаючи, як він при цьому тремтить і кидає погляди на її груди, мовби на туристичну атракцію. Від надлишку почуттів вона могла пригорнути його, чого ніколи не робила мати, — з якихось причин Ада фізично тримала синів на відстані. Можливо, вони нагадували їй Льва чи якихось інших привидів минулого. Між нею та її синами постала невидима стіна, проте її фізична холодність була дивною з огляду на те, скільки вона про них думала, і просто з огляду на її чуттєвість. А може, саме в ній, чуттєвості, й була річ? Адріана боялася непередбачуваної хімії дотику.

Одного разу Алекс і Гетті сиділи в кухні, коли Ада рано повернулася з роботи. Алекс ніколи не міг точно запам’ятати розкладу її роботи. Пол працював на СТО. Несподівано Ада зраділа, побачивши Гетті. Дві блондинки, здається, подобались одна одній.

Розпитавши про матір і про сестер гості, Ада раптом сказала:

— Я маю фотографію Ісуса. Я тобі показувала?

Гетті похитала головою.

Адріана пішла до кімнати і принесла ту саму потерту листівку, яку я роздивлявся минулого літа.

Гетті тихенько розсміялася.

— Це ж намальовано, місіс Крук.

— Я знаю, — зітхнула Адріана, сідаючи на стілець.

Алекс, якому знову стало незручно за матір, підвівся й зібрався вийти.

— Ні, Алексе, я хочу, щоби ти це чув. Налий-но мені води, любий. Дякую.

Тоді вона розвернулася до Гетті, яка перебирала волосся.

— Ми обидві біляві, місіс Крук, — сказала Гетті.

— Колись я була закохана в поета на ім’я Антон, — промовила Ада, уважно дивлячись на дівчину.

Антон був тим самим поетом із Англії, чий візит уже двічі відкладався без пояснення. В Алекса просто кров закипіла: знову цей осоружний старий світ пробирається в його дім. Він відчув, як орда голодних привидів із довгими крейдяними тілами оточує його. Дивився, як вони тягнуть Гетті в човен і везуть кудись у туман, але щойно він розтулив рота, як суворий материн погляд зупинив Алекса. Її потреба паралізувала його.

— Антон жив як гість у великому будинку, що належав одній багатій літній жінці. Ледве чи то був такий великий будинок, як той, де працювала твоя матір, але він стояв у центрі міста. У вітальні були арфа та рояль. На стінах висіли гобелени. Старенька жила сама, з нею були тільки її слуги й Антон. Йому відвели кімнату на горищі. Коли служниця відчиняла мені двері, там пахло часником, а коли вона клала руку мені на плече — то просто лишала на ньому клаптик своєї шкіри… Пам’ятаю, як я підіймалася кам’яними сходами до Антонової кімнати. Запах диму я відчувала ще здалеку. Саме Антон навчив мене палити. Він курив усе: цигарки, люльку, маленькі сигари. Хотів спробувати опію, та не міг його дістати. А ти курила коли-небудь опій, люба?