Аскольд Мельничук - Посол мертвих

Напруження через Алексову хворобу (ту саму зникомість, яку визнавали всі члени родини), а також і вроджена самотність Льва та нелюбов до тієї роботи, яку він мав, схиляли чоловіка до нападів гніву. Футбольне поле було тільки одним із тих місць, де він давав вихід своїй люті, спеціально виливаючи її на Пола. Хлопцеві треба сильнішати. Як же ще навчити його важливих речей?

В Америці дітей розпещують. Вони нічого не знають про життя. Лев бажав бачити Пола сильним, зробити його м’язи чистою дією. Хотів, аби його гнів навчився співати.

Ада розуміла: Львові бракує хоробрості дозволити синам любити його навіть тоді, коли він нічого не досяг. Водночас вона бачила, наскільки її чоловік перебуває в полоні обставин, як він не може не думати, що в цьому суспільстві всіх постійно між собою порівнюють і його невисокий статус — очевидний.

Але ніхто навіть не підозрював, що Львів страх перед невдачами окошиться на його синах свідомим заграванням саме з тим, від чого він намагався втекти.

Їхня кухня здавалася не більшою за комірчину, проте в ній стояли не лише холодильник, який гудів, ніби літак із пропелером, подвійна раковина та плитка «Sears», а й велика клишонога ванна, на яку Лев поклав зверху фанерку. Застелена червоно-білою цератою, вона правила Крукам за стіл. У кухні була ідеальна чистота: підлогу, раковину, стіни неначе щойно відмили до блиску, а вікно, якби не тріщина, здавалося би зробленим із пресованого повітря.

Ада завжди починала готуватися до обіду відразу після сніданку, наче боячись, що якщо вийде з кухні хоч на хвилину, то їжа кудись утече. Того ранку вона стояла біля раковини й різала цибулю, вкидаючи її у борщ, який кипів на бездоганно чистій плиті. На її вилицюватому обличчі тонкою сіткою проступав піт. В одній руці вона тримала ложку, в другій — мочалку.

Лев вирішив не йти на роботу. Він зателефонував до головного офісу за кілька хвилин до того і сказав, що хворий. День загрозливо навис над нею. Адріана терпіти не могла, коли він отак залишався вдома.

Здавалося, він занурився у свою газету, проте гортав її надто швидко. Потирав шию, на якій сиділа його провина, а транспорт за вікном несхвально гудів, дорікаючи йому за знехтувану відповідальність, і напруження в кімнаті так посилилося, що Ада, яка зазвичай вправно поводилася з ножем, раз-другий порізалась. Обидва рази стримала зойк. Хлопці пішли до школи кілька хвилин тому.

— Ти втратиш роботу, — нарешті промовила вона й одразу пожалкувала про це.

Цього вистачило.

— Що? — закричав Лев, моментально завівшись.

Він жбурнув газету вбік і важко пішов до плити.

— Що ти сказала?!

Його шкіра стала така сама червона, як її замащені буряком руки. Вона відчувала його кавовий віддих на шиї.

— Треба було тебе з хати вигнати! Я працюю. Шість днів на тиждень. Чоловікові потрібен відпочинок.

Вона ціла стиснулася, зібралася.

— Ти вдаєш, ніби маєш що робити. Скільки ти за день робиш — я би за годину переробив! — гарикнув він.

Урешті, відмовившись мовчати, вона розвернулася з ножем у руці й завдала удару у відповідь:

— Ти скиглій! Поглянь на Ігоря чи на Едуарда. Вони ховаються від роботи? Вони роблять те, що треба! — просичала вона.

Цього Лев не витримав і вдруге за той ранок підняв на неї руку.

Уночі, коли діти лягали спати, все було інакше.

У спальні панувала атмосфера храму, святого місця. Ада як могла прикрасила кімнату вишиваними фіранками, застелила комод вигадливо плетеною серветкою, що її купила в пані Думки на церковному базарі. На подвійному ліжку вистачало місця саме для двох — і, пересварившись, вони затишно вмощувалися поруч, наче протягом дня обмінювалися самими лише поцілунками.

Невдовзі Львова рука намацала її грудь — і жінка, зітхнувши, здалася.

Наприкінці ночі вона цілувала його і розповідала, як його кохає. Під час війни захищав її саме Лев. Саме Лев зробив те, що потрібно, щоби вони дісталися до Америки. Саме Лев знайшов цю квартиру, де в них нарешті з’явилася власна спальня — як колись була в неї у батьковому домі. Лев дав їй стабільність у світі, якому вона була більш байдужа, ніж погода.

Жалюзі від вітру постукували по підвіконню.

Кілька років Алекс приносив їй велику втіху. Він був мамин улюбленець, і його хвороба тільки загострила її розуміння сенсу життя. Вона безперестанку ніжно дивилася на синочка, обсипаючи його легкими поцілунками, схожими на дотики язика маленького мисливського собачки.