Аскольд Мельничук - Посол мертвих

У церкві вона сприймала ставлення парафіян спокійно — як погану погоду. Ада розуміла: життя важке в усіх, тільки вони поводяться слухняно, а вона загуляла. Вона вже не знайде собі прихистку серед них — але що там із того прихистку? Вона живе на світі не на те, щоби їм кланятися. Кожної неділі вона ставала на коліна в церкві, де гудіння літаків перекривало спів хору, перебирала вервицю, промовляючи по молитві на кожну намистину: за Алекса, за Пола, за Антона, за мене…

Вигнана з рідної домівки, відчужена від Бога, який є чоловіком і пробачав чоловічі гріхи ще задовго до того, як простив жінку, Ада молилася до Марії, яка пізнала страх і самотність на чужині.

Та що в тілесному бажанні такого, за що треба карати? Аді подобалося забуватися — навіть в одноруких обіймах Семмі. Ті хвилини полегкості були для неї такими, як тиха вечірня молитва латиною при свічках. Чому Господь має сердитися на неї за це — якщо решту її часу з'їдають праця і турботи? Коли мертві воскреснуть у плоті й вийдуть із могил, то перше, що вони зроблять, — попадають на землю й почнуть трахатися…

А проте, хоч як вона себе заспокоювала, Адріана не могла позбутися тривоги. І, врешті, змогла виповзти з прірви своєї чуттєвості. Вона повністю припинила стосунки з чоловіками — проте на певний час, коли я був як ніколи міцно прив'язаний до Круків.

А коли чоловіки справді зникли з її життя, Ісус повернувся. Ада так і не змогла вирішити, чи рівнозначна така заміна.

Найкращі, найцікавіші розмови в нас з Алексом були тоді, коли ми гуляли понад залізницею неподалік від його дому. Кожні кілька хвилин повз нас із гуркотом пролітав потяг, ми зупинялися, дивилися йому вслід і уявляли, як летимо за ним через цілий схід Сполучених Штатів — до Філадельфії, Вашингтона, Ньюпорт-Ньюса, Чарлстона, а тоді далі — до Флориди, до островів Флорида-Кіс. Кожна назва будила в нас цілий усесвіт фантазій: від Дзвону Свободи [6] Великий (1 м заввишки) дзвін — історична пам’ятка США. Його відлили в Лондоні 1752 року для будинку Законодавчих зборів штату Пенсильванія (тепер — Індепенденс-Гол). Дзвін скликав мешканців Філадельфії, коли 8 липня 1776 року Другий Континентальний конгрес проголошував Декларацію незалежності. Офіційна назва — Дзвін Свободи — з’явилась 1837 року, дзвін став символом руху аболіціоністів. у Філадельфії до вашингтонських монументів. А ще хто його зна, що є в Ньюпорт-Ньюсі, а на чудових островах! Яка геніальна людина придумала назвати острови Кіс, тобто Ключі, — і тепер, охоплені жагою пригод, десять мільйонів хлопчаків уявно переносять свої ігри на Кі-Ларґо [7] Найбільший острів архіпелагу Флорида-Кіс. : там шаленіє буря, лунають звуки перестрілок, а жінки чекають у будинку біля моря; і навіть ми — ветерани таких дивовижних ігор, як «таємна поліція», — віддавали належне й типово хлоп’ячим роздумам, уявляючи себе іншими, більшими, могутніми, обізнаними з тими таємницями, які Ада так важко видобувала зі своїх чоловіків. На кілька хвилин наш страх зникав, ми не бігли долиною тіні, гнані інстинктами та нажахані невідомою силою, якій підвладні життя людей навколо. На ті хвилини, коли ми чули гуркіт потяга, який поступово стихав удалині, — на цей час ми змінювалися, кращали, раптом дорівнювалися до всіх інших людей знанням, силою та мріями.

А тоді все розвіювалось — і ми знову говорили про те, що бачили у світі. Алекс, посміюючись, розповідав, якою бачив матір за сніданком, і про жінку, чий голос інколи чув уночі по другий бік коридору. Він майже вихвалявся, немовби йому пощастило так рано побачити стільки таємниць дорослих, а мене дедалі більше захоплювали ті образи Ади, які він мені змальовував. Я чув, як вона важко дихає, бачив її напівголою, хмільною, її розстебнуту до пояса блузку — жінка дивилася на мене з-під завіси розпущеного білявого волосся.

Мій батько тим часом саме почав розмови про переїзд до Форт-Гіллса, і я теж розповів про це Алексові — а також, звичайно, про те, що збираюся кожні вихідні їздити в його район. Була середина листопада, незадовго до Дня подяки, й колії встеляло зеленкувато-жовте і брунатне листя, яке сонце лизнуло вогняним язиком.

Однак Алекс мене не чув. Він намагався з’ясувати, чого мати насправді хоче від нього, — і раз у раз повертався до цих думок; іноді в його слова просочувалася притлумлена образа.

— Щодо Бога я дуже нервую, — промовив він, запалюючи цигарку рукою в рукавичці.

— Фотографії Христа?