Аскольд Мельничук - Посол мертвих

Майже на всі її питання була відповідь. Колись Антон пояснював, що цю ситуацію можна розглянути в кількох площинах: в історичній, моральній і духовній. Історичні питання пов’язані з владою, з крадіжкою ресурсів і з підкоренням населення. Моральна площина залежить від наслідків дій окремих людей, із тим, як до людини ставилися та як вона ставиться до інших. Ну, а духовну сферу пов’язано зі стосунками з Богом. Випадковостей не буває, наполягав він. Кожну волосину полічено!

Проте його певність не заспокоювала Адиних страхів.

Невдовзі після того, як почалася війна, доктор Ірина Бук розіслала дітей із міста до різних родичів у село. Адина мати вважала, що так дітей буде віддалено від лінії фронту. На той час, одначе, фронт пересунувся — й війна точилася вже в іншому місці.

Ада поїхала до тітки — сухорлявої, вузлуватої жінки, чиє обличчя було пооране та поморщене, мовби ядро горіха. Материна сестра мешкала в хаті з двох кімнат під солом’яним дахом і без електрики на краю села, що мало близько двох десятків будинків, оточених полями та фермами. Тітчині вікна були малі, а двері не замикалися. Холодними ночами кози та кури ночували в хаті, нервуючи двох тітчиних безпородних собак, які ганялися за птицею, доки господині набридало й вона забирала псів у ліжко, де спали і вона, і племінниця. «Місця повно», — запевняла вона Аду, яка часто, прокидаючись, виявляла, що обіймає за чорну шию Бровка.

Тітка не мала власних дітей і заздрила Адиній матері, що в тієї стільки синів та доньок. Отак воно і буває: в місті хтось має все, а в селі чесна людина перебивається з хліба на воду. Не дивно, що сталася революція. Але товариству племінниці тітка була рада, а коли дізналася, що дівчина письменна, то витягла зі скрині Біблію, яка залишилася їй від покійного чоловіка, і звеліла Аді читати вголос Святе Письмо, а сама тим часом варила кашу з м’ясом на вечерю. Тітка дуже любила історію про Ноя. «Ви Ноєві діти», — казала вона курям і собакам, хрестилась і хрестила тварин. Півень — агресивний поганин — заперечно кукурікав.

Село було далеко не тихим пристановищем і кишіло військовими. Солдати протоптували шляхи на засніжених вулицях, майданом походжали озброєні люди в цивільному. Тітка на них не зважала.

— То все — чоловічі справи, — махала вона рукою. — Всі гуртом у пекло підуть.

Вони йшли селом, несли яйця чоловікові, котрий міняв на них масло. Кури метушилися під ногами, чубилися, як діти. Проходячи повз найбільший будинок на вулиці, Ада помітила солдатів, котрі зібралися під його важкими брунатними дверима. Вони курили, сміялися, тупали чобітьми по снігу, всипаному порожніми пляшками та недопалками.

— Тут не ходи, — сказала тітка. — Тут вони тримають своїх жінок.

Тітка займала Аду шитвом, церуванням килимків і сорочок, литтям свічок із воску фосфоричного кольору.

Поки племінниця працювала, старенька сиділа поряд і без кінця нарікала на своїх братів та сестер.

— У мого брата грошей скільки хоч’, — казала вона Аді. — Та він, жаднюга, ніколи в житті про жодну душу не подбав. Він би ніколи не зрозумів, чого я тобі допомагаю.

Ада вже зібралася було заперечити, що він узяв до себе двох її братів, але зметикувала, що найліпше буде промовчати.

Їй подобалося кататися на ковзанах пізно ввечері. Якось, відмивши посуд і кинувши на лід корм для курей, вона схопила дерев’яні ковзани, які висіли коло печі, мітлу — і подалася на ставок.

Біля ставу сіла на підмерзлий сніг і начепила ковзани. Лід де-не-де закидало снігом, і Ада зрозуміла, що було б розумно прихопити й лопату. Дівчина взяла мітлу і махала нею перед собою, аж доки розчистила стежку. Від морозу паморочилось у голові й забивало подих. Ада глянула на зорі, які розкиданими сніжинками вкривали небо. Як близько вони, — здавалося, вона відчувала їх усіх: і матір, і батька, й усіх сестер і братів — наче вони були зовсім і не далеко, наче відстань нічого не означала, бо вони жили в ній. Дівчина швидко зігрілася. Відчувала, як червоніють щоки, наче тепло — це колір. Сама-одна на льоду при місяці, вона знову почувалася невимовно щасливою, дочкою стихій, наче війна — це взагалі клопіт когось іншого. Невдовзі вона виробила складну траєкторію, якою літала з грубуватою грацією, забувшись у вигадливому русі. Вона наспівувала пісню про багаття, згадуючи літо й ігри на пляжі над Чорним морем у Криму з подругою Славою. Кумедно серед снігу думати про пісок. Вона заплющила очі, згадала монастир, пасічникового кота й оголену руду жінку, котра пірнала у хвилі. Раптом Ада почала чхати. Час вертатися. Вона під’їхала до берега, сіла, зняла ковзани, знову важко натягла чоботи й пішла додому.