Братья Капрановы - Рута

— Нічого, — запевнив Андрій і розвів руками, ніби підтверджуючи мирні наміри. — Погарячкували трохи, тепер все нормально.

Він озирнувся навкруги, щоб усі побачили посмішку та розведені руки. Литовці — не надто емоційні люди, крім того ще мить тому тут було гаряче, тому миролюбний жест залишився без оцінки натовпу. Рута розуміла людські настрої, тому порадила голосно:

— Йшли би ви краще додому. Бо люди в нас балтійського темпераменту — добрі та спокійні. Тому краще їх не дратувати.

Почувши це, натовп схвально загомонів:

— Точно!

— Додому йдіть!

— Додому!

— Ми вже зрозуміли, — запевнив Андрій, роззираючись все ще з усмішкою.

Офіцер з іншим солдатом стояли, потупивши очі, немовби бешкетники в кабінеті директора школи.

— Дайте їм дорогу! — сказав Андріас, який тонко відчув ситуацію.

— Дорогу! — відлунням повторили голоси, і люди почали розступатися, утворюючи своєрідний живий коридор.

Андрій побачив це і підштовхнув убік офіцера, закликаючи не зволікати. Той послухався і, так само не підводячи погляду, пішов у прохід. За ним посунув і другий солдат. Андрій ще раз роззирнувся навсібіч, демонструючи, що інцидент вичерпано, і Рута зробила крок до нього.

— Чекай. А твоє прізвище Литвин? — запитала вона.

— Литвин, — дещо здивовано відповів хлопець. — І що?

Тоді дівчина двома руками обійняла його за шию, стала навшпиньки і міцно поцілувала.

Люди навкруги зашуміли й почали аплодувати, а солдат, який ішов за офіцером, озирнувся і щось прошепотів крізь зчеплені зуби.

Майдан співав гімн. Так уже повелося — відзначаючи перемоги, починаючи віче, сумуючи або радіючи, та й просто щогодини на Майдані співали гімн. Будинок профспілок горів велетенським димним смолоскипом, на іншому боці Хрещатика палало наметове містечко, а поміж цих вогнів співали люди, розриваючи лютневу ніч своїми голосами та посилаючи у небо сигнал: українці знову є, і вони не здадуться. Кілька прожекторів з боку Інститутської намагалися прорізати стіну диму, щоб відкрити огляд для нападників, але їм не вдавалося сягнути далі дерев’яного хреста на пагорбі, і він стояв залитий сяйвом у щільному димному мороку, наче благословляючи захисників табору революції. Навпроти, у Михайлівському соборі, били дзвони, їхні удари закликали на допомогу і віддавалися луною десь у найбільших глибинах людської підсвідомості.

Андрій співав разом з усіма, не в змозі відірвати очей від цієї картини. Певно, саме так виглядав Київ під час нашестя орд Батия сімсот років тому. Минають роки, будуються міста, міліють річки і єдине, що лишається незмінним — це люди. Люди і вогонь навколо них.

Раптом у темряві, що згущалася одразу за багаттям, Андрій розрізнив знайомі постаті. Від барикади до нього чимчикував Семен, на плечі якого буквально висів поранений Борис. Андрій одразу кинувся назустріч і підхопив товариша з іншого боку. Той глухо застогнав.

— Що з ним?

— Під кулю потрапив, — обурено, неначе йшлося про погану поведінку сина-підлітка, відповів Семен.

— Як це?

Борис ступав на землю однією ногою, друга висіла нерухомо, і саме вона, вочевидь, викликала стогони у його грудях.

— Я... шину вийшов у вогонь... ну, щоб кинути, а тут щось в ногу... — він говорив нерозбірливо, як усі поранені.

Семен кивнув головою, показуючи на нерухому ногу товариша:

— Я джгутом перетягнув поки. Але це ненадовго. Треба у лікарню.

Андрій міцніше обхопив Бориса за тулуб, щоб тому легше було ступати.

— У лікарнях менти. Одразу закривають усіх поранених.

Семен роззирнувся дещо розгублено:

— А куди? Там куля, кров фонтаном.

— Бойова? — здивувався Андрій.

— Ну не гумова, сто процентів.

Звісно, після вбивств на Європейській три тижні тому дивуватися цьому не випадало, але одна річ — повідомлення в інтернеті, а інша — поранений товариш, якого ти несеш на собі.

— Давай у КМДА, — запропонував Андрій. — Там має бути медпункт.

Семен із сумнівом глянув на пораненого, потім провів очима вперед, вздовж Хрещатика, ніби оцінюючи відстань.

— Ти як, дійдеш? — запитав він.

— А куди діватися, — Борис навіть зобразив усмішку крізь стиснені зуби, і вона вийшла дещо зловісною.

— Донесемо, — запевнив Андрій.

— Ех ти, Махатма! Твою ж мать!

Навіть зараз, після того, що трапилося, Семен не міг зупинити стару суперечку.

Ось так утрьох на п’ятьох ногах вони й пошкандибали у тил, де в приміщенні мерії був останній не знищений ментами осередок революції і в ньому, безперечно, госпіталь — адже поранених більшало щохвилини.