Братья Капрановы - Рута

— Ну й добре, — комендант уже зробив крок, коли раптом згадав. — А, іще одне! Коли раптом почнеться, одразу кричіть, щоб ми там почули.

Семен засміявся:

— Ну це взагалі не питання. Крику буде скільки хочеш!

— От і добре! — зрадів комендант. — Тоді спокійного чергування.

— До якої години чергуємо? — уточнив Андрій.

— А я знаю? — чоловік розвів руками. — Поки хтось змінить. Ну або...

— Зрозуміло, — Андрій знав, що означає слово «або» цієї ночі.

Тим часом Семен взявся ретельно, по-діловому оглядати нову позицію, яку належало захищати. Обійшов барикаду з усіх боків, постукав чоботом, щоб зрозуміти міцність, і, судячи зі всього, дійшов невтішного висновку.

— Еге-ге, удвох це не втримати.

— Чому вдвох? — перепитав Андрій. — Оно ще хлопці.

Дійсно, трохи далі на піддонах та діжках розмістилося п’ятеро молодиків, певно, тих самих, що їх комендант звав студентами. Вони й справді на вигляд були студентського, якщо не шкільного, віку, і ніхто не виділявся міцною статурою.

Семен глянув на них, потім у бік Бессарабського ринку.

— А знаєш, мені вчора шваґро дзвонив. Він в СБУ робить, — сказав він раптом.

— І що?

— Вмовляв не ходити на Майдан. Каже, завтра не ходи, відпочинь хоч би день, а потім, якщо захочеш, знову ходи. Ну я йому й кажу: ти, сука, не мути, ти правду кажи. — Семен плюнув собі під ноги.

— Ну а він? — запитав Андрій.

— Каже: не маю права, я тобі і так, як своєму, бла-бла-бла. Ну ти знаєш цих гебешників. А я: не маєш права, то не кажи. Йди собі далі. Ну а він родич все-таки, то натякнув. Не сказав, а натякнув.

Андрій пригадав учорашню розмову з колегою, який так само вмовляв не ходити на Майдан, і усміхнувся:

— Може, це спеціально, щоб нас тут менше було?

— Навряд чи, — покрутив головою Семен. — Він натякнув, що титушкам роздали автомати, і що вони чекатимуть на Бессарабці, коли ми почнемо втікати.

— Автомати? — Андрій несамохіть подивився у бік Бессарабського ринку. — Може, лякав?

— Може, й лякав. Їх не розбереш. Але сестрі, тобто жінці моїй, нічого не сказав, це факт. Інакше б я без скандалу не вирвався.

Банди титушок гніздилися у Маріїнському парку, біля Верховної Ради. Їх багато років готували по спортклубах та бійцівських школах і, неначе скажених собак, нацьковували на мирних демонстрантів, вони чекали у темних провулках людей з національною символікою на одязі, щоб проломити голову або викрасти та відвезти до лісу. І якщо їм зараз роздали автомати, значить усе це дуже серйозно. Розгром мирного наступу, штурм бетеерами, пожежа у Профспілках — частини єдиного плану. І якщо наступним його пунктом буде атака титушок з автоматами... та навіть без автоматів. Зі сторони Бессарабки Майдан лишався практично беззахисним.

Семен дістав із внутрішньої кишені куртки пачку цигарок, дав їй щигля видобуваючи одну, потім звично клацнув запальничкою, і вже було підніс фільтр до рота, коли раптом загасив вогник і викинув цигарку.

— Чорт, так цим димом надихався, що й курити не хочеться.

Він заховав пачку, ще раз позирнув у бік Бессарабки та підійшов до хлопців, які сиділи на діжках.

— Привіт, козаки!

— Слава Україні!

— Доброї ночі! — врізнобій відгукнулися студенти.

— Як настрій?

— Таке, — зізнався ближній.

— Бадьорий, — запевнив інший.

Семен знову кинув оком на Бессарабку.

— А що, кажуть, там на нас чекають?

— Еге. Чекають. Як у Маріїнці. Я там сьогодні був.

— Реально? — здивувався Семен.

— Та куди вже реальніше. Менти пішли в атаку, а ззаду титушки чекали. Людей побили страшно. — він пересмикнув плечима, певно, пригадавши те, що бачив. — А тих, хто тікав по Інститутській, між барикадами затисли і зверху гранатами закидали. «Беркут» розважався. Я ледь вирвався.

— Суки, — підсумував сусіда і плюнув під ноги.

— Суки, — погодився Семен. — А що будем робити, якщо реально попруть?

Ближній студент, який, судячи зі всього, був за старшого, розвів руками:

— А що робити? Як сказано. Коктейлі під ноги і чосу.

Він показав на декілька пляшок, що стояли біля ніг. Семен нахилився, підібрав одну з них, критично обдивився і навіть понюхав.

— Вона хоч загориться?

— А хто ж її знає? — чесно відповів студент. — Подивимося.

Андрій роззирнувся. Лише за п’ятсот метрів позаду лунали постріли і палав вогонь, а тут було якось неприродньо тихо. Тихо, як тільки буває у гамірному місті перед світанком. Він відійшов убік і видобув з кишені свій розбитий телефон. Набрав доньчин номер. На тому боці відгукнувся знайомий дівочий голос.