Братья Капрановы - Рута

На вулиці панував зимовий вечір, і світло з вікон, прориваючись через меблеві завали, утворювало на землі примхливі фігури. Леонас сам сів за кермо редакційних «жигулів» і поплескав по сидінню поруч, запрошуючи дівчину приєднатися.

— А де водій? — запитала вона, не побачивши звичної мовчазної постаті за кермом.

— Захворів, — дещо відсторонено, немовби прикриваючи якусь іншу причину, пояснив оператор. — Сідай.

Звична слухатися старших, вона сіла, акуратно зачинила розхлябані дверцята, і лише потім сказала:

— Я все зрозуміла! Я вас не влаштовую як помічниця, тому ви просто шукали привід відіслати мене з телецентру і вигадали про анотації. Так?

Леонас завів двигун і повільно виїхав зі стоянки.

— Не кажи дурниць. Захід — це наша остання надія. Якщо інформація дійде до Заходу, вони зможуть вплинути на Москву. Тільки їх почують у Кремлі. Але в Європі та Штатах не знають литовської. Тому потрібен докладний опис кожної касети. Зрозуміло?

Дівчина сиділа, скулившись, як школярка, яку вичитує класний керівник. Але в голосі її відчувалася впертість.

— Я не єдина, хто знає англійську, — сказала вона.

— Але єдина, хто розбереться у наших касетах.

— Ну чому, Андріас розбереться. І англійська у нього краща.

Леонас зітхнув:

— Андріаса немає.

— Як немає? — не зрозуміла Рута.

— Поїхав.

— Куди?

— Невідомо. Сказав, що їде, і все.

Рутині очі полізли з орбіт:

— Утік? Андріас утік?

— Не знаю, — різко відповів Леонас, демонструючи, що йому неприємна ця тема.

Дівчина замовкла, намагаючись перетравити почуте.

— Він злякався? — голос її зробився зовсім тихим. — Андріас?..

Замість відповіді Леонас тільки здвинув плечем.

— Ну тоді тим більше не можу піти! — заявила Рута. — Ви без мене не впораєтеся.

— Впораюсь, — запевнив він.

Машина вже мчала повз парк до мосту через Няріс. Дівчина підвела голову, в очах її стояли сльози.

— Леонасе, будь ласка, не відсилайте мене!

— Дитино, — старий оператор звільнив одну руку від керма і по-батьківськи поклав її на дівоче плече. — Іноді доводиться робити не те, що хочеться, а те, що треба.

Вона смикнула рукою, звільняючись від доторку, і раптом вибухнула:

— Та що ви, змовилися? Той — не ходи до телецентру, і ви теж.

— Той, це хто? — не зрозумів Леонас.

— В телефоні, — пояснила дівчина.

Леонас усміхнувся:

— Тоді слухайся обох.

— А от і не буду! — вперто сказала Рута.

Площа біля Верховної Ради, куди вони дісталися за двадцять хвилин, нагадувала декорації для фантастичного фільму. Під’їзні шляхи перекривали завали з бетонних блоків, проміжки між колонами будівлі закривали велетенські щити з металу та ґрати з арматури, на гострі кінці якої було настромлено десятки радянських паспортів та військових квитків від найпалкіших прихильників незалежності як символ розлучення з імперією. На площі лежали купи дошок і колод, горіли багаття, біля яких грілися люди, стояло навіть декілька польових кухонь, які годували демонстрантів. Повсюдно виднілися написи «Laisve», «Lietuva», «Freedom» разом із зображенням Гедимінових стовпів і навіть українського тризуба з гаслом «За вашу і нашу свободу».

На заклик Ландсберґіса вийти на вулицю і захистити республіку відгукнулися десятки тисяч людей. Хлопці з пов’язками «Литовської стрілецької спілки» тримали в руках різномастні мисливські рушниці, деякі навіть хизувалися пістолетами — швидше за все, трофеями ще Другої світової. В очікуванні можливих бойових дій було утворено лікарські бригади, які можна було впізнати за саморобними накидками із червоними хрестами.

Леонас, який за звичкою кинув до салону машини камеру, не втримався і почав знімати цю колоритну картину просто з плеча.

— Для історії, — пояснив він.

— Тоді хай чують, що ви не дозволяєте мені захищати Литву! — голосно заявила Рута, стаючи перед об’єктивом.

Леонас натиснув на «Стоп».

— Слухай! Кожен захищає Литву як може. Оно наші стрільці — зброєю, лікарі — медициною, інші — своїми тілами, тим, що знаходяться тут.

— А ви? — не вгавала Рута.

— Я — камерою.

— Тоді і я хочу камерою. Точніше, сумкою з акумуляторами, бо Андріас утік, водій утік, а ви самі не зможете.

— Та зрозумій, не дівоча це справа — йти під танки!

— Ага! Значить ви таки навмисне мене відправили! Я правильно здогадалася!

— Нічого не навмисне! Просто там ти принесеш більше користі!

Вони сперечалися так завзято, що люди почали озиратися. Леонас першим відчув незручність, стишив голос, і Рута одразу взяла з нього приклад. Проте це не знизило градусу розмови.