Братья Капрановы - Рута

Десь у закапелку під сходами Вільнюського телецентру дзвонив дивний чорний телефон без диска, телефон, з якого неможливо було нікуди подзвонити, залишений у спадок радянською ВОХРою. Крім нього ніщо не порушувало тиші у коридорах телецентру, з усіх боків оточеного радянськими десантниками.

Андрій уже практично волав у трубку, намагаючись докричатися у дев’яносто перший, щоб змінити те, чого змінити не можна, коли раптом за спиною почув жіночий голос.

— Андрій?

Він обернувся. Перед ним стояла жінка за сорок зі знайомим і водночас незнайомим обличчям. Але головне — у шапці! На її голові була яскрава жовто-зелено-червона шапка, та сама, що стільки років снилася йому у снах.

— Рута? Ти? — він не міг повірити власним очам.

Жінка кивнула самими кінчиками вій. Андрій несміливо простягнув руку і торкнувся спочатку яскравої шапки, а потім і волосся Рути. Його Рути.

— Рута!.. Як ти мене знайшла?

Вона усміхнулася:

— Ну ти ж сам мені сказав, де будеш зранку дев’ятнадцятого лютого дві тисячі чотирнадцятого року.

Андрієві пальці продовжували вивчати її обличчя, торкалися щоки, вилиць, шиї.

— Ти шукала? — запитав він.

— Всю ніч.

— І я шукав.

Дочка, яка стояла поруч, здивовано переводила погляд з тата на незнайому жінку, яку він чомусь звав її, Рутиним іменем, а потім знову на батька. Ні, таким вона його ніколи не бачила.

— Тату, що з тобою? — врешті запитала дівчина.

Андрій обернувся, немовби заскочений зненацька, потім розгублено усміхнувся:

— Руто!.. Руто! Це — Рута.

— Рута? — перепитала дочка.

— Рута? — повторила жінка. — Тобто вона — Рута?

— Рута, — кивнув Андрій.

— А чому ж ти одразу не сказав?

— Коли? Телефоном чи тоді, біля Будинку друку?

— Тату, ти можеш пояснити мені, що відбувається? — втрутилася дочка, і в її голосі прозвучали нотки образи.

— Ні, — зізнався Андрій. — Я не знаю, що відбувається.

— І я не знаю, — кивнула жінка.

Семен, який з відстані у кілька кроків спостерігав цю сцену, стурбовано потрусив головою:

— Це ж треба, як його гранатою тарахнуло.

Андрій обережним рухом зняв яскраву шапку з голови Рути, Рути-старшої.

— Я її двадцять років берегла, — сказала вона.

— Ру-та, — по складах повторив він. — Ру-та.

Потім нахилився вперед і двома руками обхопив обох своїх дівчат — Руту і Руту, старшу і молодшу — та міцно притиснув до себе. Так міцно, що навіть не помітив першого спротиву дочки і того, як вона врешті скорилася, обійняла його рукою та погодилася притулити себе до незнайомої жінки з її іменем, яка взялася невідь звідки і невідь чому мала права на її тата.

Так вони і стояли втрьох, обійнявшись посеред Майдану, а люди поруч ішли на барикади, оминаючи дивну трійцю людей, які після довгої ночі нарешті знайшли одне одного.

З усіх боків до Хрещатика текли людські ручаї. Майдан вистояв і готувався до перемоги.

Брати Капранови

Біографія письменника — це його книжки.

«Кобзар 2000» Братів Капранових перевидавався вже сім разів, «Мальована історія Незалежності» — п’ять, «Приворотне зілля» та «Веселих свят!» — двічі, «Щоденник моєї секретарки» — тричі. А ще була сімейна сага «Забудь-річка», історичний детектив «Справа Сивого» та журналістське розслідування «Майдан. Таємні файли», історичний роман «Паперові солдати». І жодна з книжок не схожа на іншу, і та, що ви тримаєте в руках, не схожа на попередні.

Братів двоє — письменник один. Отже письменник Брати Капранови вже 15 років пропонує читачам свої книжки. Родом з Півдня, по батьковій лінії — з Миколаївщини, по маминій — з Одещини. Мешкає в Києві, а точніше, під Києвом, навідує рідний Очаків, щоб вклонитися могилам предків. Твердить, що у своїх книжках нічого не вигадує, а героїв та події бере з реального життя.

Що може допомогти у скрутній ситуації? Тільки любов.

Вона надає сили для боротьби та рятує від зневіри. А іноді навіть творить чудеса.

У далекому 1991-му киянин Андрій Литвин служив у Вільнюсі і брав участь у штурмі Телецентру як радянський солдат. У 2014-му він знову став учасником революційних подій, але тепер уже як захисник української незалежності. І, на відміну від товаришів, він не лізе у сутички з силовиками — адже сам колись був у їхній ролі. Проте все змінюється у мить, коли пропадає зв’язок із дочкою Рутою, яка працює в бібліотеці Майдану. Український Дім захоплюють «беркутівці». І Андрій вирушає на пошуки дочки у всіх найгарячіших точках спекотної ночі з 18 на 19 лютого 2014 року.