Братья Капрановы - Рута

— Кожен має робити свою роботу!

— Моя робота — бути поруч із вами. Самі сказали.

— Вперте дівчисько!

— Може, й так. Але я не гірша за інших!

— Lietuva, Tėvynemūsi! — розпочав раптом хтось біля найближчого багаття.

— Tudidvyriųžeme, — одразу підхопили інші голоси.

Хоровий спів — це слабкість литовців. Невипадково першим очільником відродженої республіки вони обрали музиканта Вітаутаса Ландсберґіса.

За кілька секунд уже вся площа співала:

— Tegul Tavovaikaieina Vientakaisdorybės.

«Національна пісня» текла могутнім потоком, заповнюючи площу, місто і, здавалося, всю Литву. Вона народжувалася в душах людей, які прийшли захищати Батьківщину, і ставала на захист разом із ними, утворюючи невидиму, але відчутну стіну, через яку не зможуть прорватися радянські війська.

І десь там, серед голосів та вогнів багать, на площі загубилися двоє — сивий чоловік із відеокамерою та молода дівчина в яскравій шапці, які поволі просувалися поміж вогнищ та завалів до будівлі Верховної Ради, останнього бастіону литовської революції.

Вони йшли щільною групою посеред проїжджої частини, на око — душ із сорок, швидким кроком прямуючи просто на барикаду. На тлі темного одягу виділялися бейсбольні битки та різнокаліберні дрючки, які міцно стискали руки у рукавичках. Де вони взялися — ніхто не помітив, бо захисники були зайняті балачками. Але навіть якби помітили — що з того, коли кликати на допомогу немає кого, а жменьці людей проти такої сили не встояти.

Андрій одним поглядом оцінив ситуацію й одразу поспішив приєднатися до захисників, мабуть, вперше за весь Майдан видобувши з-поза спини свою битку. Тим часом на барикаді вже командував Семен:

— Так! Закрили прохід, щоб здавалося, ніби нас багато! — він хапав за рукави студентів, розставляючи їх на позиціях. — Давай сюди, лівіше!

Піддони, на яких щойно сиділи хлопці, вже затуляли прохід. Семен ударив биткою по залізному боку порожньої діжки, в якій колись горіло багаття, і вона відгукнулася глухим стогоном. Потім іще раз. Студенти вмить зрозуміли ідею та почали й собі стукати палицями по дошках барикади, щоб підняти власний бойовий дух і дати сигнал ворогові — легкого життя йому не буде. Семен керував так упевнено, неначе народився у вуличних боях. Андрій дивився на друга із неприхованим здивуванням, якщо врахувати одкровення, які нещодавно від нього почув.

— Не спимо! — командував Семен. — Готуй коктейлі!

Андрій зрозумів, що остання фраза стосується зокрема і його, нахилився та вільною рукою підняв із землі пивну пляшку, закорковану куценькою ганчіркою. Запальничка лежала у внутрішній кишені, і щоб дістати її, довелося спочатку затиснути битку між колін, звільняючи другу руку. Отак скоцюрбившись, він поліз за пазуху, а Семен тим часом підхопив другу пляшку і впевнено чиркнув запальничкою, яку тримав напоготові.

Чиркнув й одразу завмер із вогником в руці.

Титушки вже підійшли впритул до барикади. Однак поводилися вони більш ніж дивно — жоден не вигукнув, не вимахнув своєю зброєю, не побіг в атаку, як годилося б у разі штурму. Вони навіть не розосередилися, а продовжували йти тою самою щільною групою до проходу, сяк-так загородженого діжками.

Студенти припинили вибивати палицями ритм і теж завмерли, здивовані незвичайною поведінкою ворога. Вони розгублено перезиралися, поки один нарешті наважився і несміливо запитав:

— Свої?

Прибульці тим часом акуратно відсунули діжки і почали по черзі заходити у звільнений прохід. Семен здивовано спостерігав за їхніми діями, не знаючи, яку команду давати, а другий студент уже опустив свою палицю:

— Хлопці, ви звідки? — гукнув він.

— Львівщина, — буркнув той, що відсував діжку.

— Свої! — загорлали інші захисники, й собі опускаючи зброю.

— Пробачте, — сказав прибулий у дорогому мотоциклетному шоломі. — Ми тільки оце доїхали. Чули, що у вас гаряче.

Семен посміхнувся у відповідь:

— Гаряче — не те слово.

І тут Андрієві, який весь цей час у незручній позі копирсався за пазухою, а тому не бачив і не чув того, що відбулося, нарешті вдалося видобути запальничку. Він підніс вогник до горлечка пляшки, обмотаного ганчір’ями, іншою рукою прихопив битку і підвівся назустріч нападникам із палаючим коктейлем у руці. Ще мить — і пляшка полетіла би під ноги.

— Стій, це свої! — різко крикнув Семен, помітивши це.

Від цього крику і від побаченої картини Андрій розгубився. Він переводив погляд із вогню у своїх руках на барикаду, потім із захисників на львів’ян.