Братья Капрановы - Рута

Сивий лікар в окулярах схилився над Борисовою ногою, розпустив джгут, що перетягував стегно.

— Хто накладав? — запитав, не обертаючись.

— Я! — по-військовому чітко озвався Семен.

— Давно?

— Третя п’ятдесят, — доповів Семен.

Лікар озирнувся, в очах його читалася повага.

— Молодець. Тільки наступного разу треба папірця примотувати з часом, бо раптом з тобою щось... ну сам розумієш.

— Я знаю. Але де ж тут візьмеш папірця? — винувато усміхнувся Семен.

— На стіл! — командував лікар, і Семен з Борисом та молодою медсестричкою у марлевій пов’язці на обличчі підхопили пораненого та поклали на великий офісний стіл, який, певно, нещодавно слугував зовсім для інших потреб, а зараз був залитий сукровицею та спиртом для дезінфекції.

— Вільні, — скомандував лікар, певно, військовий.

А медсестричка додала:

— Дякуємо.

— Вам дякуємо, — промимрив Андрій, кидаючи підбадьорливий погляд на Бориса, який намагався влаштуватися на твердому ложі, не завдавши болю пораненій нозі.

Медсестричка схилилася над ним зі шприцом у руках.

Чоловіки вийшли у коридор та обережно прикрили двері за собою.

— А ти молодець, — зауважив Андрій і поплескав товариша по плечу. — В армії санінструктором був?

Той глянув дещо непевно.

— Та не служив я. В мене акрофобія.

Андрій вухам не повірив. Не служив? Семен? Він завжди поводився так, неначе мав за плечима як мінімум десантне училище, — впевнений, агресивний, бойовий. І раптом... може, причулося.

— Акрофобія? — перепитав Андрій. — А це що таке?

— Боязкість висоти, по-науковому. Тому й відкосив.

— Нічого собі! — Андрій не зміг стримати емоцій. — Ти! І відкосив?!

Семен глянув спідлоба, ніби виправдовуючись:

— А що, в Афган треба було йти?

— Та ні, все правильно, — поспішив запевнити Андрій. — Просто я б ніколи не подумав.

Вони простували порожнім коридором і велетенська будівля міської адміністрації здавалася порожньою, хоча у медпункті за глухими дерев’яними дверима кипіла робота.

— Шановні! — почувся раптом іззаду чоловічий голос, відлуння у порожньому коридорі надавало йому інфернального звучання.

Друзі зупинилися та майже синхронно обернулися. До них наближався невисокий сухорлявий чоловік із синьо-жовтою пов’язкою на рукаві старої засмальцьованої куртки.

— Пробачте, а ви зараз дуже зайняті? — запитав він, коли підійшов близько.

Андрій із Семеном перезирнулися.

— Ми друга до медпункту.... Поранений, — спробував пояснити Семен. Складалося враження, що він продовжує виправдовуватися.

— От і добре! — зрадів хлопець. — Я комендант цього будинку. То ви нікуди не спішите?

Друзі знову перезирнулися. З одного боку, треба було вертатися на Майдан, а з іншого — терміновості у цьому не було, все станеться або ні незалежно від їхньої присутності. А може, вже сталося, хтозна.

— Тоді я вас попрошу почергувати на нашій барикаді, — комендант показав рукою в бік вулиці. — Бо в мене лише кілька студентів, такі собі Крути, а ви люди дорослі, з досвідом.

— Та зараз уже всі з досвідом, — усміхнувся Семен, набираючи колишньої певності. Спілкування зі сторонніми людьми явно ішло йому на користь.

— Тим більше, — комендант схопився за його слова, як за згоду. — Ходімо, я вам покажу, — й одразу пішов до виходу, жестом запрошуючи іти слідом.

Барикада перекривала Хрещатик біля ЦУМу, це був останній бастіон революціонерів, за яким уже лежав мирний Київ. Саме сюди приїздили машини з автомобільними шинами ще кілька годин тому, а тепер вулиця аж до Бессарабської площі була порожньою, тільки ліхтарі горіли та рекламні вивіски блимали заклично, неначе нічого не сталося. Ця барикада була низенькою, максимум по груди дорослій людині, і складалася переважно із дерев’яних піддонів, що їх пожалкували нести у вогонь, побоюючись залишити беззахисним тил. Утім, могли би й віднести — все одно така споруда не здатна була забезпечити жодного захисту. Що там казати за бронетранспортери — навіть піший взвод міліції розніс би її за кілька хвилин.

Комендант одним жестом окинув диспозицію і пояснив:

— Значить, дивіться. Оце ваша ділянка. Якщо почнеться атака — одразу коктейлі під ноги та відступайте до КМДА.

— А коктейлі де? — уточнив Семен.

Комендант показав на три пляшки із ганчірками на горлечках, що стояли біля барикади.

— Це все, що є. Тому й кажу, кидайте під ноги, щоб гарантовано розбилися і запалили барикаду.

— Зрозуміло, — кивнув Андрій.