Братья Капрановы - Рута

Попри активну суперечку Леонас не забував спостерігати за кавою, тому вчасно зняв турку з плитки і взявся розливати по принесених Рутою чашках.

— Руки мила? — запитав він в неї суворо.

Дівчина розгубилася і рефлекторно глянула на свої долоні.

— Та-ак.

— Тоді кава без цукру, — засміявся Леонас, і Рута засміялась у відповідь, зрозумівши, що через зайву свою серйозність спіймалася на банальний жарт часів тотального дефіциту.

— Ну добре, а тоді скажи, нащо їм наш Будинок друку? Якщо не брати Верховної Ради? Твоя версія? — не вгавав Андріас.

Рута передала йому гарячу чашку з густим напоєм, він додав три шматочки рафінаду і за відсутності ложечок, які завжди десь діваються, став перемішувати, хитаючи чашку сюди-туди.

— Я думаю, — Леонас простягнув дівчині наступну чашку, а свою підніс до носа і понюхав, неначе квітку. — Я думаю, що це не стільки удар по нас, скільки по інших.

— А по кому це, інших? — не зрозумів Андріас.

— По Україні, Білорусі. В нас друкувалися опозиційні газети для інших республік. І книжки, і листівки. Бо у них усе контролює КГБ, і Литва — єдина можливість обійти цей контроль. Тому захопивши наші друкарні, комуністи перекривають кисень усім.

Рута поклала рафінад у чашку і за прикладом Андріаса почала хитати її збоку вбік, щоб рідина перемішувалася.

— Логічно, — Андріас погодився з колегою, але одразу уточнив. — А що їм заважає піти далі?

— Куди, далі? — звів брови Леонас.

— Наприклад, сюди, на телебачення. На радіо. На Верховну Раду.

— Навряд чи, — Леонас покрутив головою. — Зараз не сороковий рік.

Рута переводила погляд з одного чоловіка на іншого, не наважуючись приєднатися до розмови. Та й що вона могла додати, маючи за плечами дев’ятнадцять років та два курси університету? Щиро кажучи, вона й не уявляла, що її батьківщина, невеличка Литва, є центром боротьби з комуністами, причому для всього Союзу. Мабуть, таке відкриття дуже підняло б її дух, якби не танки та солдати, з якими вона зіткнулася сьогодні.

— Зараз не сороковий, — кивнув Андріас. — Але рівно доти, доки працює телебачення, радіо, доки нас бачить світ. А вимкни все це — і можна спокійно відправляти людей у Сибір, як тоді. Ніхто й не пискне, а пискне, то все одно не почують. Це ми так хочемо думати, що комуністи дурні, своє віджили, а якби вони були дурними, то не створили би світову імперію.

— Знову збудують залізну завісу? — Леонас скептично глянув на молодшого колегу.

— А чому ні? — здвигнув бровою той. — Вони у двадцятих навіть фотографію заборонили, щоб ніхто не міг зняти їхні витівки.

— Та ну? — у голосі Леонаса звучав сумнів.

— А ти не знав? Мені колега з Москви розповідав, його дід був фотографом, то на апарат отримував спеціальний дозвіл у ЧК.

Леонас вільною від кави рукою стукнув себе по лобі:

— А я думаю, чому на їхніх фото тих часів усі ніби мішком прибиті? Наче ж до того були фотоательє, і люди щороку ходили всією родиною фотографуватися, а потім як відрізало. Причому в нас усе збереглося як було, а в них — якась пошесть, розучилися фотографувати. А виявляється, он воно що!

Кава у чашці ближче до дна ставала солодшою — що поробиш, так завжди буває, коли замість ложечки використовують природну конвекцію. Андріас сьорбнув і скривився.

— Що, солодкого не любиш? — засміявся Леонас. — Я он без цукру звик, так і для здоров’я краще, і ложечок не треба.

— Одне слово, — коли Андріас сідав на свого коника, збити його з думки було неможливо. — Одне слово, вони мають досвід інформаційних блокад і зараз у нас робитимуть щось подібне.

— Тоді, може... — раптом озвалася Рута й сама злякалася власної сміливості. Але очі обох співрозмовників уже обернулися в її бік, тому зупинятися було пізно. — Може, варто діяти на випередження?

— Це як? — не зрозумів Андріас.

Із кожним наступним словом Рута почувалася впевненіше.

— Ну, якщо вони хочуть захопити телебачення, щоб ніхто нічого не знав, може, варто першими оголосити про їхні плани?

Андріас скептично смикнув губою:

— Ну якщо навіть Леонас із його досвідом не повірив мені, то що вже казати про глядачів.

— А якщо показати?

— Що показати?

— Як солдати виїздять із Північного містечка.

— А хіба вони виїздять? — недовірливо перепитав Леонас.

Рута знизала плечима:

— Не знаю. Може, й виїздять. Ми ж тут, а вони там.

Чоловіки перезирнулися.

— Ти зрозумів, про що говорить ця дівчинка? — і хоч Андріас кивнув, оператор продовжив. — Звісно, Північне містечко стережуть наші люди, і коли вони побачать, що техніка залишає територію частин, то одразу потелефонують на телебачення. Але поки знімальна група доїде туди, поки зніме, поки повернеться... Розумієш? А якщо ми будемо на місці...