Братья Капрановы - Рута

— Що у вас там? — запитала вона.

— Ще не знаю. Здається, пожежа, — він роззирнувся навкруги, побачив дим у прольоті сходів та людей, які бігли вниз, потім щільніше притиснув телефон до щоки і поспішно заговорив. — Головне, запам’ятай: твій портрет. Ти побачиш, що я не брешу, і не підеш до телецентру.

— Але я, — почала дівчина, однак часу на розмову вже не було, біля дверей утворився натовп із Майданівців, що рятувалися від вогню.

— Все, не можу говорити, — підсумував Андрій. — Запам’ятай! Не ходи до телецентру!

Андрій натиснув відбій і приєднався до потоку, який вихлюпувався на вулицю.

Будинок профспілок зайнявся з технічного поверху — це хвацькі спецпризначенці перебралися з сусідніх дахів і вирішили викурити революціонерів з їхнього лігва. Вогонь швидко розповсюджувався коридорами, встеленими килимовими доріжками, охоплював дерев’яні панелі та двері. Одразу почали лускати шибки, і протяги захопили приміщення, роздмухуючи полум’я.

Люди, які перебували у кабінетах, стрімголов вискакували назовні й бігли до сходів, залишаючи на поталу пожежі спальні мішки, ковдри, пляшки з бензином та помаранчеві будівельні каски, які слугували захистом від ментовських кийків.

Гігантський, на весь фасад, телеекран, що раніше транслював єдиний опозиційний канал, швидко запалав, передаючи вогняну естафету на ще вцілілі приміщення, тому за якихось півгодини горіли всі вісім поверхів споруди. Останні втікачі ще вискакували з дверей, а слідом за ними вже вилітали хмари чорного диму.

Люди на Майдані принишкли, вражені цією картиною. У центрі столиці відбувався справжнісінький армагеддон — а як іще назвати стіни вогню, що оточили головну площу країни, озброєних спецпризначенців за нею, які чекали своєї миті, щоб розтрощити тих, кого не взяв вогонь, не здолали водомети і не злякали погрози.

І у цей момент хтось крикнув:

— Ліхтарик! Оно!

Спочатку одна, потім десятки і сотні рук показували на Профспілки, де з вікна на останньому поверсі, в кінці найвіддаленішого крила, світилися та рухалися вогники телефонів. Так, без сумніву, це були телефонні ліхтарики, вони пересувалися — а значить їх тримали люди. Серед вогню і диму, на восьмому поверсі пекла, в яке перетворилася будівля. Як вони там опинилися? Чому не втекли разом з усіма? Це питання ширяло у тисячах голів, але все перекривало головне: «Що робити? Як врятувати людей, що от-от згорять заживо?»

Неначе зачаровані, тисячі очей спостерігали за мовчазним танцем вогників попід дахом, але хтось зметикував набрати пожежників, і досить швидко на Майдані з’явилася червона пожежна машина. Й одразу знайшлися вільні руки, щоб розібрати частину барикади, що прикривала провулок, і люди розступилися, даючи дорогу пожежникам та стаючи живою стіною за ними, щоб проходом не скористалися ворожі сили. Довжини драбини, слава Богу, вистачило для того, щоб зняти бранців вогню, і машину так само акуратно випустили з Майдану.

Профспілки продовжували палати, з іншого боку горіла барикада, до якої стікалася вервиця людей, що несла у вогонь все, що може горіти, а на центральній барикаді, на самому вершечку, стояв ланцюжок революціонерів із саморобними фанерними та відбитими у міліції залізними щитами — щоб ворог бачив: Майдан не здається.

Кава у Вільнюсі давно вже була дефіцитом, а зі скасуванням державного регулювання цін перетворилася на розкіш. Однак Леонас якимись тільки йому відомими шляхами вмів діставати не розчинну, а справжню мелену, а крім того смачно варив її в турці на маленькій електричній плитці, яку зберігав у шафі робочої кімнати новин. Там-таки стояли чашки — брудні, надбиті, без ручок — а яким іще може бути посуд у кочовиків-репортерів, яких зриває з місця перший телефонний дзвоник?

Поки Леонас чаклував над туркою, Рута як могла помила три чашки у раковині туалету, що знаходився в кінці коридору, і коли повернулася, застала чоловіків за обговоренням.

— Будинок друку — це лише пролог, — переконував Андріас. — Якщо вже вони почали, то не зупиняться.

Леонас був налаштований більш помірковано:

— Ну чому, навесні, коли взяли партком і дім політпросвіти, ти теж казав, що все пропало, а вони далі не пішли.

— Так то було майно партії!

— Яка різниця, чиє майно?

Андріас гарячкував і постійно поправляв на носі окуляри:

— Є така наука — логіка! Будинок друку належить Литовській республіці, а парткоми — компартії. Тоді вони взяли своє за законом, а зараз зазіхнули на чуже.