Братья Капрановы - Рута

От і зараз вийшло так, що вогонь, розпалений нападниками, зупинив їхнє власне просування вперед, ставши справжнім бар’єром. Оцінивши ситуацію, керівництво міліції прислало на Банкову водомет, який потужним струменем почав прорубувати прохід у вогні. Але захисники теж не сиділи склавши руки. Тут-таки в його бік полетіли пляшки з бензином, і хоч машина була захищена залізними аркушами, це заважало водію націлювати струмінь. Та й зрештою він не зобов’язаний ризикувати життям, захищаючи чинного президента. Згодом після чийогось влучного кидка водомет завмер на місці, так і не завдавши суттєвої шкоди багаттю.

Таким чином вогонь перетворився на головного захисника Майдану.

— Нам потрібні дрова! Нам потрібні шини! Усе, що горить! Вогонь — наш порятунок! — горлав у мікрофон Нищук, і сотні людей дублювали його заклик у соцмережах.

І буквально за пів години від Бессарабки, з протилежного кінця Хрещатика, потяглися одна за одною машини. Вони зупинялися біля задньої, зовсім невеличкої барикади і вивантажували на асфальт шини — з шиномонтажів, гаражів, із вулиць, де вони служили клумбами, з дитячих Майданчиків, де виконували роль атракціонів.

Туди ж, до задньої барикади, з іншого боку поспішали люди, які дякували водіям, забирали привезене та несли його у бік палаючих барикад. Неначе мурахи. А інші обшукували повстанський табір і все, що горить — запаси дров, піддони, на яких спали в наметах, ковдри, та й самі намети, — тягли туди, у пащу вогняного дракона, який захищав Майдан.

Промовці зі сцени голосно по черзі зверталися до міліціонерів із закликом зупинитися і не чіпати мирний протест, а Андрій із Борисом тим часом уже влилися в один з мурашиних струмків.

Біля барикади загальмував дебелий джип, дверцята відчинилися, і з них висунулися граційні дівочі ніжки у джинсах. З другого боку відчинилося вікно, і з нього визирнуло усміхнене дівоче обличчя. Водійка клацнула пультом, відкриваючи багажник, всередині якого вмістилися дві покришки — попри свою загрозливу зовнішність паркетники зазвичай мають маленькі багажники.

— Давай сюди! — Борис першим опинився біля цінного вантажу.

— Обережно, вони важкі! — стурбованим голосом попередила водійка.

Борис усміхнувся:

— Це для вас важкі, — потім глянув усередину салону і здивовано звів брови. — Дівчата, а ви самі? В сенсі, без хлопців?

— А що? — щиро здивувалася водійка.

Борис підняв одну шину, спритно вдягнув її на плече і примірявся до другої.

— Та просто... — він присів, підхоплюючи другу, — дівчата. Самі. Не страшно?

— Вдома страшніше, — відгукнулася пасажирка, яка спостерігала за процесом, обернувшись через сидіння.

— Ага, — погодилася подруга. — Тут хоч щось робиш. Ми вдень по смітниках пляшки збирали для коктейлів, а зараз хлопці з шиномонтажу шини віддали.

Андрій дивився на цих двох молодих, стильно вдягнених милих дівчат на машині за десятки тисяч доларів і не міг уявити їх на смітнику за збиранням пляшок.

— Когнітивний дисонанс, — сказав він.

— Він, — погодився Борис і підкинув шини на плечах, щоб вони зручніше вляглися. — Щоб ти розумів, когнітивний дисонанс — це наша таємна зброя. Якби не він, нас би давно вже знесли. Дякуємо, дівчата! — гукнув він услід джипу.

— Вам дякуємо! — хором відгукнулися дівочі голоси.

Наступною черга приймати боєзапас підійшла до Андрія. Зашморганий робочий пікап різко загальмував, з кабіни виліз діловий чоловік із насупленими від постійної зосередженості бровами. Він відкрив дверцята багажника і замість шин Андрій побачив там ноші. Двоє складених медичних ношів.

— А це куди? — не зрозумів Андрій.

— Лікарям, — пояснив діловий, витягаючи свій вантаж і тицяючи його Андрієві до рук. — В інтернеті пишуть про поранених.

— Яким лікарям? — Андрій озирнувся, немовби сподівався побачити лікарів.

— Та все одно, — діловий хряснув дверцятами. — Знайди якихось.

— Дякую, — автоматично промовив Андрій.

— Тобі дякую, брате! — несподівано щиро сказав водій і сів до кабіни.

Черга з машин зі сторони Бессарабки врівноважувалася чергою людей з боку барикад, тому розвантаження ішло ритмічно, як у доброму логістичному центрі. Борис глянув на ноші в Андрієвих руках і одразу знайшов застосування:

— У Профспілках є медпункт, де ми дівчину з бібліотеки залишили.

— Точно!

Тримаючи в кожній руці складені ноші, Андрій приєднався до вервиці людей, які несли на плечах та в руках порятунок для Майдану, зібраний на смітниках гарними дівчатами та діловими чоловіками. Попереду на Майдані раз по раз лунали вибухи. Вуха захисників уже звикли до періодичних сальв, але зараз серед них з’являлися такі, що земля буквально здригалася.