Братья Капрановы - Рута

— Ого! — здивувався хлопець, що чимчикував поруч із Андрієм, несучи в оберемку дошки.

— Це гранати? — уточнив його супутник із шиною на спині.

— Та, блін, таке враження, що бойові.

— В них розуму вистачить, — зауважив супутник і прискорив крок, немовби поспішаючи туди, де вибухають гранати.

Цей ефект дивував Андрія від початку протестів. Бо закони поведінки натовпу відомі всім — штовхатися, пробиваючись до видовища, сахатися від небезпеки, створювати тисняву. Однак люди на Майдані поводилися зовсім не так. Вони пропускали одне одного, коли йшлося про їжу чи кращий вид на сцену, і навпаки — миттєво кидалися вперед, щойно виникала небезпека, ніби боялися проґавити щось цікаве. Дивна поведінка, ще не досліджена психологами.

Проминувши сцену, з якої промовці намагалися координувати дії захисників, Андрій попрямував до Будинку профспілок, вхід до якого був практично на передньому краї сутички.

Зараз тут була метушня — з барикад приводили та підносили постраждалих, медпункт перетворився на головний центр уваги.

Борис обережно, щоб нікого не зачепити, зайшов усередину.

— Поранений? — одразу запитала медсестра.

— Ні, просто ноші, — Андрій поставив свій вантаж у куток. — Люди привезли.

— Ноші — це добре, — підсумувала жінка.

— А моєї дочки у вас не було? — Андрій вирішив скористатися хвилинкою уваги, яку завдяки ношам отримав від заклопотаних медиків.

— Вашої дочки? — перепитала медсестра. — Не знаю. Це не вона? — рука у гумовій рукавичці показала у куток, де, притулившись до стіни, спала якась дівчина.

Наче не схожа. Він придивився уважно і впізнав бібліотекарку, що її вони з Борисом іще вдень привели з Українського дому.

— Ні, це інша, — сказав він. — Вона й досі тут?

Медсестра здвинула плечем:

— А куди діватися? В усіх лікарнях менти, поранених одразу затримують.

Уявити, що Рута може десь так само сидіти у кутку, було боляче. Андрій подякував жінці та вийшов у коридор, де купчилися люди — хтось підносив на верхні поверхи боєзапас — пляшки з бензином, хтось допомагав пораненим, а хтось даремно розшукував керівників зі штабу — адже після «мирного наступу» штаб хутко зник, і на Майдані кожен сам собі був отаманом.

Заховавшись за стійкою гардероба, який давав сякий-такий прихисток, Андрій видобув із кишені телефон і натиснув на кнопку виклику. Апарат слухняно набрав останній, тобто Рутин номер. І одразу пішли довгі гудки.

«Ну!» — подумки підганяв він, і невдовзі у трубці почулося:

— Андрій? Це знову ви?

Він здивовано сахнувся, бо ще не встиг видати навіть звуку, а на тому кінці його ідентифікували.

— Я, — підтвердив він і ковтнув сухим горлом. — А це знову Рута?

— Рута.

— А як ви мене впізнали? Я ж...

— Просто на цей телефон дзвоните тільки ви.

— Який телефон?

— У телецентрі. Дивний такий, без диска.

— Рута, — повторив Андрій її ім’я і згадав. — Червону руту не шукай вечорами. Це ви?

Вона здивувалася:

— В якому сенсі?

Він заплющив очі і побачив картинку: Будинок друку у Вільнюсі, танки, лави радянських солдатів і перед ними дівчинка у шапці кольорів литовського прапору. Рута. Потім розплющив очі, повертаючись до реальності, Будинку профспілок і Майдану, що вирує навкруги.

— Але ж... — сказав він чи то собі, чи то видінню. — Стоп, у мене щось із головою. Ви ж казали, що з телебачення, так?

— Насправді я лише студентка, — дівчина на тому кінці трохи знітилася. — Практикантка. Лише другий день.

Він боявся злякати її, тому говорив обережно, здалеку.

— І що робите?

— Допомагаю оператору.

— Чорт! — вирвалося в нього, бо вже не залишалося жодних сумнівів. Це, звісно, нереально, можливо, це лише гра травмованої психіки, марення, але... — Рута. Руточка... Руто, ви тільки не думайте, що я божевільний, але... — він підшуковував слова, але вони знаходилися дуже повільно. — Але так сталося, що ми... одне слово, ми з вами знайомі.

— Звідки? — в її голосі звучала недовіра.

Гамір навкруги заважав зосередитися, тому Андрій щільно втягнув голову у плечі та затулив вільне вухо долонею.

— Я стояв у оточенні.

— Ви солдат? — здивувалася дівчина.

— Був колись, — зізнався він. У дев’яносто першому.

Вона трохи завагалася:

— Щось я не розумію.

— Та я й сам не розумію.

У цей момент Андрій краєм ока помітив, що у вхідні двері заносять пораненого на ношах, невеличкого на зріст, худорлявого, можливо, навіть жінку.

— Зараз, хвилинку, — вибачився він і, не перериваючи зв’язок, зірвався з місця та прожогом кинувся до нош. Побачив коротку чоловічу стрижку, вуса і зітхнув з полегкістю.